Розділ 16. Перше знайомство з системою

Того чергового ранку, коли я знову пив, я прямував до пивного бару, близько 7-ї години ранку. По дорозі я побачив двох людей з легіону, але особливого значення цьому не надав, оскільки на той момент міністерство хоч і діяло в місті, але вони тоді ще не перетворилися на людоловів, нікого не викрадали, не били й не вбивали. Загалом, вони не викликали у людей до себе такого негативу, працювали собі, та й працювали. Тому я спокійно пройшов повз них. Вони мене не зупинили. Я зайшов, випив пару чарок, і коли вийшов із бару, щоб іти додому, у мене промайнула думка піти іншим шляхом, щоб не через них, але оскільки я був у дуже поганому стані й ще п’яний, я вирішив знову піти тією самою дорогою. Цього разу вони мене зупинили, перевірили документи й кажуть: «Поїхали, заїдемо до міністерства, там у базу внесуть твої дані, і ти підеш додому, а якщо швидко впораєшся, то ми навіть назад тебе привеземо». Ну, я, п’яний дурень, погодився. Звісно ж, ніхто й нікого назад уже не випустив. Мене возили на комісію тричі. Усі три рази від мене відмовлялися, бо тільки сліпий не бачив, що я в запої, а їм тоді такі не були потрібні. Я стояв перед ними весь брудний, неголений, зарослий, з брудною головою, при цьому мені було дуже погано, жовті очі та чорний колір обличчя від двотижневого запою. Плюс перегар за кілометр. Загалом, такий собі співробітник системи. Не надійний. Мене не хотіли приймати у свої ряди, але з міністерства відпускати категорично не хотіли. У підсумку, протримали мене там 8 діб. Уявіть, у відомстві мені довелося жити 8 діб! Умов там не було жодних. Щоб було зрозуміло, там є приміщення, приблизно 7 на 3 метри, і там стоять 4 ліжка. А людей при цьому близько 15 осіб, і щодня прибувають нові. Як хочеш, так і спи. Благо, я зумів собі вибити ліжко і на ньому спав тільки я, решта або спали по 2 людини, сидячи, або на стільцях, або на підлозі, а деякі — на столах. Загалом, умов не було жодних, добре, що було літо і не було холодно. Годувати почали лише на 3-й день, і то консервами. Потім, ще через пару днів, стали привозити обіди, з харчуванням більш-менш налагодилося. За ці 8 днів, поки я був у міністерстві, я, звісно ж, прийшов до тями. Крім того, там була одна жінка, її звали Таня, вона там працювала. І одного дня вона підійшла й запропонувала поїхати з нею та заставити в ломбарді її обручку під мій паспорт. Мене дуже здивувало це прохання, але я вже був у такому становищі (запій, відомство), що мені було байдуже, я розумів, що втрачати мені особливо нічого. Я взяв документи, і ми поїхали з нею на таксі до ломбарду. Причому до самого ломбарду вона зі мною не пішла, залишилася в машині. Мене ще здивувало, як вона мені так легко віддала золоту обручку, при цьому я сам з нею ходжу, продаю її. На той момент я міг спокійно здати її в ломбард, взяти гроші собі й просто поїхати від них. Але я, чомусь, цього не зробив. Думаю, тому що їхати було нікуди. Дружина мене особливо не чекала, а самому сидіти в розбитій бабусиній квартирі вже було огидно. Я його продав і разом із грошима повернувся назад у таксі до цієї Тані. Після цього вона відвезла мене до магазину, купила мені пару пачок сигарет, щось поїсти та дві банки пива, які я випив у її присутності. Потім вона відвезла мене назад до відомства. Але після того пива мене нарешті відпустило, і я прийшов до тями.

Лише на 8-мий день один з начальників, якого призначили нашим керівником у відомстві, розуміючи, що нікому він мене віддати не може, вирішив відвезти мене до «своїх» на комісію. Він цього навіть не приховував, каже:

– якщо тебе так не хочуть брати, значить, ми зараз через своїх напишемо тобі, що ти можеш поповнити наші ряди.

Так і сталося. Комісія за 15 хвилин оформила мені всі необхідні документи, з яких випливало, що я здоровий як бик і просто створений для роботи в системі. Після цього ми поїхали у відділ кадрів, де мене успішно прийняли до структури.