Розділ 11. Життя на Західній Україні

Все-таки, з великими труднощами ми дісталися до Ужгорода. Коли ми виїжджали з Харкова, багато знайомих казали: «Ось приїдете на західну Україну, одразу телефонуйте, ми допоможемо вам вирішити питання з житлом і все влаштуємо». Ми обдзвонили всіх, коли приїхали, але ніхто нічим не допоміг. Я досі не знаю, яким дивом ми знайшли житло. Після приїзду в Ужгород ми не змогли знайти жодного місця в готелі, хостелі чи ще десь. Квартири наші люб’язні співвітчизники здавали там по 40 тисяч гривень, а у нас стільки не було. І вже настала ніч. Але нам дуже пощастило. Справжнє диво. У той час, коли дорослі чоловіки знімали з себе золоті браслети, щоб їм налили чаю (я сам це бачив), ми домовилися з начальником вокзалу, і він пустив мене разом із котами, сином і дружиною до кімнати для персоналу, щоб ми там могли переночувати й трохи зігрітися. Там було дуже холодно, стояла одна лавка й стіл. Ось, дружина з сином лягли на стіл і, обійнявшись, спали, коти нявкали у своїх коробках, а я просто ходив з кутка в куток аж до самого ранку, щоб не замерзнути…

Була мінусова температура, і я, чесно кажучи, думав, що хтось із нас до ранку не дотягне. Думав, що котів ховатимемо. Але, слава Богу, пережили цю ніч. Та ще до того, як зайти в цю кімнату для персоналу, сталося ще одне диво.

Так буває: якщо віриш у диво, воно обов’язково станеться!

Я бігав у паніці, у чужому місті на вокзалі, де нікого не знав і мав усього лише 200 доларів у кишені, і навіть не уявляв, що робити далі. Волонтери пропонували поселити дружину з сином у якійсь школі, а мені з котами — їхати назад до Харкова. Нас такий варіант не влаштовував, але іншого ніхто придумати не міг. Раптом до мене підходить молодий хлопець у жилетці з написом «волонтер», каже: «Встановіть собі «Телеграм». Я встановив, він від мого імені вступив у якусь групу і каже: «Ось, тут пошукайте житло, може, щось знайдеться». Я почав гортати, і там усі квартири коштували 40 тисяч і вище, а лише один будинок, разом із двором, без господарів і без кого-небудь, коштував 2500 гривень. Це був звичайний будинок. У ньому не було нічого. Найпростіша сільська хата, з дров’яною пічкою та побіленими стінами. Я зателефонував, господар розпитав, хто, що, звідки й як , тільки-но почув, що у нас із собою 3 коти, одразу ж погодився нам його здати. Але до нього треба було їхати з Ужгорода близько 2-х годин, а маршрутка була лише вранці. Ось чому нам довелося провести таку важку ніч на вокзалі.

Діставшись цього будинку, ми оселилися в ньому і нас, в принципі, все влаштовувало. Особливо мене. Я не найвибагливіша людина, тому відсутність зручностей мене не дуже бентежила. А ось дружина була не в захваті. І її теж можна було зрозуміти: вона переїхала із затишної квартири, в якій були всі зручності, побутова техніка, величезний телевізор і гаряча вода з крана, до будинку, де немає нічого, крім стін, ліжка та пари старих дерев’яних стільців. Але, слава Богу, нам пощастило з сусідами. Спочатку вони поставилися до нас з обережністю: мало того, що ми зі сходу України, тобто чужинці для них, так ще й російською мовою між собою розмовляємо. Для них це взагалі була фантастика. У перший же вечір один із сусідів хотів влаштувати конфлікт через те, що я не на фронті, але заспокоївся після того, як я пообіцяв йому наступного дня стати на облік. На той момент не було такої жахливої ситуації з міністерством, як на момент написання цієї книги. Вони тоді ще не хапали кожного зустрічного, не били, не викрадали нікого і не вбивали ні за що, просто заради розваги.
      Ось, поки пишеться ця книга, як я вже казав вище, я змушений жити на роботі. У нас був один співробітник, звали його Антон. Нічим не примітний хлопець, добрий, завжди посміхався. Він працював у нашій організації близько 14 років. Солідний термін. І ось одного разу, після роботи, він, як зазвичай, переодягнувся й пішов у метро, щоб їхати додому. І зник. Просто зник. Через пару днів прийшла його мати, намагалася дізнатися якусь інформацію, але ніхто нічого не знав. Тільки на камерах відеоспостереження побачили, що він вийшов з роботи й попрямував у бік метро. Через кілька днів з’ясувалося, що його по дорозі зустріли люди з міністерства, відвезли до себе, дуже сильно побили, і він опинився в міській невідкладній БСМП. З нирками, що відмовили, і в комі. Наступного дня, поки ми на роботі збирали гроші на його операцію, він помер. Ось і все. Зовсім безпричинно. Не на фронті, не в якихось вуличних сутичках, а просто тому, що потрапив у лапи міністерства. Став жертвою репресій, по суті. І таких зараз дуже багато. Насправді, попри весь свій оптимізм і віру в світле майбутнє, я постійно думаю про те, що в будь-який момент можу опинитися на його місці. І дивуюся, як досі не опинився. Як я вже казав, у мене дуже сильний Ангел-охоронець. Насправді, скільки б я, і такі як я, не вдавали з себе безстрашних героїв, уся ця ситуація дуже страшна і ще більш страшна через те, що незрозуміло, що з цим усім робити, і як довго це все триватиме, і куди ми взагалі котимося, у яку яму? У перші дні війни до військкоматів вишикувалися величезні черги, усі прагнули піти туди, щоб захищати свою країну, своє місто, свій дім і своїх рідних. Людей у формі поважали, у магазинах товар давали безкоштовно, кавою на вулиці пригощали, тиснули руки й дякували за те, що завдяки їм ми живемо. На сьогодні, завдяки діям легіону, міністерство повністю дискредитовано, від них відвертаються, наче від прокажених, бо форма в них однакова і незрозуміло, хто перед тобою — захисник чи людина системи. Я вважаю, що в відомстві працюють просто моральні виродки, у яких немає взагалі нічого святого й жодних моральних принципів. Я не знаю, чи зможу я дожити до кінця цієї війни й побачити, чим це все закінчиться, але рано чи пізно це все закінчиться, незалежно від того, буду я чи ні. І я вірю, що всі ці «люди», якщо їх можна так назвати, які зараз працюють в деяких структурах, отримають справедливу відплату за все скоєне. Бумеранг ніхто не скасовував, і він справді працює, це я дуже добре знаю з власного досвіду. Історія завжди повторюється: під час Другої світової війни теж були комісари і поліцаї, доки вони були потрібні чинній владі. Вона їх підтримувала й закривала очі на всі їхні справи. А також дуже щедро фінансувала. Як тільки вони виконали свою функцію, ця сама влада їх і знищила. У нашому випадку, думаю, можливо буде так само. Бо безкарність породжує беззаконня, але це працює не лише проти народу, а й у зворотному напрямку. Особисто моя думка і моя позиція такі: яку б посаду ти не обіймав і яка б влада не була в твоїх руках, потрібно залишатися людиною. Ті, хто не зумів зрозуміти цю просту істину, дуже дорого заплатять за те, скільки бід і страждань вони принесли своєму ж народу.