Розділ 10. Війна та переїзд

Потім почалася війна…

Я взагалі не очікував такого, як і багато людей. Коли дружина розбудила мене 24 лютого о 4-й годині ранку й сказала, що нас бомблять, я їй відповів, що вона хвора і хай лягає спати. Мені навіть на думку не могло прийти, що Росія, яку в Харкові завжди поважали й до якої ставилися добре, — ми їздили до них на заробітки, вони до нас приїжджали за покупками, і взагалі завжди жили дружно, у всіх купа родичів і друзів з одного й іншого боку, — а тут раптом від них на нас летять ракети.

Перші дні війни одразу показали, хто є хто взагалі: серед родичів, знайомих, сусідів. Від страху й невідомості з людей швидко злетіли всі маски, і вони показали свої справжні обличчя. Хтось намагався допомагати один одному, але здебільшого доводилося спостерігати за дуже неприємними, підлими та ідіотськими вчинками людей. Хоч минуло більше 4-х років з моменту початку СВО на нашій території, я пам’ятаю все чудово. Пам’ятаю, як мені, дружині та підлітку сину доводилося ночувати втрьох у вузькому коридорі на надувному матраці. Бо були постійні обстріли, по місту працювали російські «ГРАДи», і від цього наша п’ятиповерхівка просто підстрибувала. А коли над будинком літала авіація, то це було взагалі жахливо. Ми ховалися в коридорі, при цьому розуміючи, що в разі влучання в будинок цей коридор нас не врятує. Але коли літак пролітає над будинком, ти намагаєшся за щось вхопитися, а не можеш, бо підлога під ногами хитається — ось настільки сильно трясло будинок.

Було й кілька ночей, які нам доводилося проводити в підвалі нашого будинку. Там було ще страшніше, оскільки під землею всі вибухи здаються ще сильнішими, ніж вони є насправді. Мені іноді здавалося, що ось зараз ми вийдемо з підвалу, а там уже просто гола, випалена земля і більше нічого. Ми сиділи там ніч, потім день, потім знову ніч. Але у нас вдома були наші коти, і іноді доводилося виходити, щоб їх погодувати. Так само доводилося виходити до єдиного магазину, що працював у нашому районі, і стояти в черзі, яка повністю тягнулася вулицею, де літали ракети, літаки, їздили військові, і ми постійно чули вуличні бої неподалік від нас.

Це був страшний період, особливо для мене, оскільки я практично відразу все зрозумів. Крім того, магазини в районі не працювали, і нам із дружиною доводилося під обстрілами ходити за продуктами. Вона якось легковажно поставилася до всього, що відбувалося, а я досить швидко зрозумів, що у нас проблеми. У мене й у людей навколо панувала справжня паніка. До нашого району не курсували таксі, а також не приїжджали поліція та швидка. Тому панував повний хаос. Дружина зрозуміла, що все серйозно, лише тоді, коли у себе у дворі побачила трупи своїх знайомих та їхнього собаки…

Як я вже сказав, було страшно, але загалом ми були живі, у нас на той момент було ще троє котів, яких ми теж не покинули. Проблеми почалися, коли в усьому районі зникли всі комунікації. Не було світла, води, зв’язку, інтернету, а кілька разів навіть відключали газ.

Треба уточнити, що у нас усе було саме так. Бо ми жили біля окружної дороги на Північній Салтівці, на околиці міста, прямо з боку кордону з РФ. Від нашого будинку до кордону приблизно 30 кілометрів. Тому по нашому району летіло все, що тільки могло літати. У нас цілі під’їзди в багатоповерхових будинках лежали, висипані разом із сходовими клітками та стінами, так, що, стоячи на вулиці, можна було побачити, наприклад, кухню квартири на 9-му поверсі. Стіни немає, оскільки будинок з плит, а всередині все ціле стоїть…

При цьому примітно те, що якщо з нашого району пройти 20 хвилин у зворотному напрямку від окружної, то там війни не було взагалі. Парадокс. У нас так, а за 20 хвилин проходу вглиб міста все добре: працювали магазини, люди гуляли, і в усіх усе було нормально.

Коли я говорю про підлі й неприємні вчинки деяких людей, я маю на увазі, наприклад, яка величезна кількість людей покинули своїх тварин. Просто неймовірна кількість котів і собак, різних розмірів, різних порід, з нашийниками — видно, що домашні, — і їх просто покинули. А деякі ідіоти взагалі залишали їх у квартирах зачиненими й їхали геть. Ну, я вважаю, що тільки дегенерати могли так вчинити. Уявіть: завести собі кота чи собаку, друга, який тебе любить, чекає, зустрічає з роботи, лягає спати разом з тобою і вірить тобі, адже крім тебе у нього нікого немає, а ти, як остання гнида, просто викидаєш його на вулицю й тікаєш рятувати свою шкуру. Я вважаю, що це дуже підлий вчинок, і я вірю та дуже хочу, щоб до таких людей у їхньому нікчемному житті поставилися так само у скрутну хвилину.

Я пишу цю книгу, і мені при цьому доводиться жити на роботі, оскільки війна не закінчилася, і, судячи з усього, ніхто не збирається її закінчувати. А на наших вулицях, у нашій вільній і демократичній країні, просто так ходити не можна, оскільки у нас триває вилов людей і примусове відправлення у легіон. Особисто я на сьогоднішній день був там уже 2 рази, але жодного разу не був добровільно. І не буду. Тому, щоб не потрапити туди втретє, доводиться жити на роботі, а додому навідуюся пару разів на місяць. Я все це до того, що поки я тут живу й пишу книги, мій пес перебуває в квартирі зовсім сам. Він взагалі живе в квартирі сам. Я просто знімаю для нього класну квартиру, він там живе сам, а я живу на роботі. Ось так. Слава Богу, знайшлася людина, яка приходить до нього двічі на день, годує й вигулює його; я плачу цій людині за це гроші, але при цьому дуже їй вдячний — вона виконує свою роботу сумлінно, і песик дуже задоволений. Я до того веду, що мій пес знаходиться від мене на відстані 15 хвилин пішки, а я щодня думаю про нього, переживаю і сумую за ним. Я не уявляю, як можна взяти й викинути свого друга на вулицю. Як потім з цим жити? Нехай такі люди горять у пеклі!