Розділ 3. Перша робота

Це був 2012 рік, і я працював у компанії «ІМЕКС», яка займалася продажем металопластикових виробів. Там у мене був друг і, за сумісництвом, мій інструктор, Олександр, який запропонував мені пожити у нього. При цьому він мешкав зі своєю дівчиною в її квартирі. Моя проблема полягала в тому, що я постійно звинувачував у своїх невдачах обставини, ситуації та людей, що мене оточували. Мені весь час здавалося, що я такий хороший і класний, ну буває, п’ю, ну буває, наговорю комусь гидоти, а потім, коли тверезий, вибачаюся, значить, все нормально? Ні, не нормально! Від того, що я бігав з однієї роботи на іншу і переїжджав з однієї квартири в іншу, не змінювалося головне, а саме мій спосіб життя. Тому, після переїзду до Сані та його дівчини, все було так само: я продовжував пити, і, більше того, ми ще й почали курити траву. Точніше, навіть не травичку, а її альтернативу, яка на той момент продавалася по всьому місту й була доступною. Називалося це «спайс». У підсумку нас обох звільнили, а його дівчина вигнала нас обох зі своєї квартири.

Все-таки я був переконаний і вірю в це донині, що в мене дуже сильний Ангел-охоронець, який витягував і продовжує витягувати мене з найлютіших життєвих обставин!

Загалом, незважаючи на звільнення і на те, що ми залишилися без житла, ніхто не сумував. Нам довелося близько 2 тижнів пожити в залі очікування на залізничному вокзалі, спати сидячи, але через ці 2 тижні в Олександра з’явилася можливість відкрити свій офіс, і ми благополучно влаштувалися в ньому. Офіс відкрили за тим самим принципом, за яким нещодавно працювали, і теж почали займатися продажем металопластикових виробів, дверей та ремонтом квартир.

До речі, поки писав про свого вітчима, згадав історію з життя про вірмен, яка відображає всю їхню суть. Навпроти офісу, який орендував Олександр, будувався готель, і робітники, а також виконроб були вірменами. Це було влітку, коли вони закінчували будувати останній, четвертий поверх. Отож, замість того, щоб спочатку звести дах, а вже потім займатися внутрішнім оздобленням, вони вирішили, що набагато важливіше повісити кондиціонери. Вони привезли й встановили кілька десятків кондиціонерів на 4 поверхах будівлі без даху. Звісно ж, за класикою жанру, після встановлення пішла злива, і всі ці кондиціонери залило водою, і вони згоріли. Так само, як і зіпсувалася внутрішня обробка стін, яку теж зробили до того, як звели дах. Вони були щиро засмучені й не розуміли, як же так могло статися. Але на цьому все не закінчилося. Прорабу не подобалося, що через одні й ті самі ворота заїжджає він і при цьому решта робітників. Його не влаштовувала така ситуація. І він сказав прибрати взагалі ворота і тепер щоб машини всі залишали за територією, у тому числі й він (чисто вірменське рішення). Його робітники ворота прибрали і на місці воріт встановили паркан. Після того, як паркан було встановлено, виявилося, що тепер немає входу на територію будівництва. І вони з обох боків паркану поклали піддони у вигляді сходинок, і всі, зокрема й виконроб, перестрибували через цей паркан, щоб потрапити на територію. У них ще була собака, вівчарка. Напевно, найадекватніша з усієї цієї компанії. Але що вона могла з цим вдіяти? Тому їй теж доводилося перестрибувати через паркан, як і її непутящим господарям…

Загалом, можу зазначити, що справи поступово пішли вгору. Ми робили рекламу, яка приносила нам замовлення, ми обоє навчилися домовлятися з клієнтами, і до того ж у нас на той момент уже працювало близько 7 осіб.

Але, як це зазвичай буває (нам тоді було по 22–23 роки), великі гроші закручують голову, і ми, замість того щоб спрямувати їх на щось корисне, витрачали їх на алкоголь у неймовірних кількостях, клуби, травичку та ще всякі заборонені речі… Звісно, таке життя ще нікого не привело до розвитку, ось і у нас воно пішло на спад. Спочатку почали витрачатися гроші, які клієнти платили за вікна та двері, потім, оскільки їм ці вікна ніхто не привозив, почалися заяви в поліцію, до прокуратури та розпочалися кримінальні справи за фактом шахрайства. ПП було оформлено на Олександра. Печатки та підписи на договорах теж стояли його, тому основні претензії були до нього, як до власника фірми. Але варто розуміти , що всі вчинки, які привели нас до такої ситуації, ми робили разом, тобто, хоч за законом питання були тільки до нього, але це лише через те, що так були оформлені документи. Я це уточнюю не тому, що вважаю це крутим, а тому, що мені зараз соромно за той час, за ті вчинки, за десятки обдурених, хай і не навмисно, людей та сотні тисяч гривень, незрозуміло куди й на що розтрачених…

Ми намагалися разом вирішити всі ці питання, але виходило не дуже. Тому Олександр вирішив поїхати до себе, у своє рідне місто (Сватове, Луганська обл.), а я залишився в Харкові й почав шукати іншу роботу.