Розділ 2. Навчання та перша любов

У 2008 році я став абітурієнтом, а згодом вступив до ХНАДУ на економічний факультет за спеціальністю «Економіка підприємств». Моє навчання, як і раніше, оплачував вітчим. На той момент я вже перестав бути дитиною, і в мене з’явилися зовсім інші інтереси, окрім роботи, яку мені нав’язали батьки. Я познайомився з дівчиною, вона була дуже доброю, до того ж красивою і з хорошої родини. До того ж вона була спортсменкою, КМС з вільної боротьби. Вітчим при цьому був категорично проти цих стосунків, оскільки вирішив для себе, що я маю одружитися з вірменкою, причому з якоїсь надзвичайно заможної родини. Тобто в його голові склалася така картинка, яка була для нього зручною й вигідною, а що було потрібно мені, його особливо не цікавило. А я на той момент зовсім не думав про одруження, у мене просто була дівчина, з якою мені було добре і мене все влаштовувало. Загалом, на цьому ґрунті у мене з рідними почали виникати конфлікти, оскільки моя мати, як завжди, ставала на бік вітчима, а не на мій. Одного чудового дня я, бачачи, що нічого доброго з цього не вийде, написав матері прощального листа й поїхав жити до цієї дівчини в гуртожиток. Відтоді почалося моє самостійне життя, в якому, з огляду на відсутність досвіду й розуму, я набив величезну кількість гуль.

Ця історія не про те, наскільки я хороший, а навколо — самі негідники, а скоріше навпаки. Це самокритика, аналіз своїх минулих помилок і визнання того, що сам своїми дурницями, нікому не потрібною гордістю та самовпевненістю перетворив своє життя на якийсь атракціон власного ідіотизму.

Поки ми жили в гуртожитку, все було добре, але там я пристрастився до алкоголю і, по суті, замість того щоб створити нормальну сім’ю, почав просто спиватися. Є люди, які можуть пити щодня, протягом усього життя, і при цьому у них усе йде добре: вони ходять на роботу, будують стосунки з іншими людьми та живуть звичайним життям. Але це не мій випадок. Мої предки по лінії рідного батька практично всі були запійними алкоголіками, і хоч я з ними зв’язків ніколи особливо не підтримував, це нічого не змінювало, так само як і генетика. Тому мене спіткала та сама доля, але дізнався я про це не відразу, а через 10 років, після того як встиг після запоїв неодноразово побувати в лікарнях і реабілітаційних центрах.

Моя дівчина (звали її Марія), бачачи, що такі стосунки ні до чого не ведуть, просто розійшлася зі мною через 2 роки спільного життя, пиятик, скандалів і бійок. Тоді я вважав винною її, а не себе, але зараз, звісно, розумію, що вона все зробила правильно, і так треба було вчинити ще раніше.

Додому я вже повернутися не зміг, бо мене там особливо ніхто й не чекав, тому довелося жити у бабусі з дідусем. Але це вже не було тим радісним і безтурботним життям з ними, як колись у дитинстві. По-перше, вони звикли жити самі, у них були свої життєві засади та свій розпорядок дня, і їм найменше була потрібна ще одна людина. Крім того, вони не були заможними людьми, і тому для них було складно утримувати ще одну дорослу людину. Ну і на додачу до всього, мої постійні пиятики їм не подобалися, і через це у нас постійно виникали конфлікти, які згодом призвели до того, що я був змушений виселитися від них.