Розділ 1. Дитинство

Мене звати Кирило, я народився в лютому 1990 року в м. Харкові.

З дитинства батьки мною особливо не опікувалися. Батько пішов, коли мені виповнився 1 рік, і ніякої участі в моєму житті не брав. Він живий і донині, але нічого хорошого я про цю людину сказати не можу. Про таких людей кажуть «ні риба, ні м’ясо». Він такий і є все життя, при цьому ще й дуже жадібний. Така собі характеристика…

Мати нібито намагалася щось робити для мене, але через свій молодий вік її більше цікавили розваги. Це були 90-ті роки, навколо всі в основному жили бідно, і ми теж нічим особливо не виділялися. Так було до того моменту, поки вона не зустріла свого наступного чоловіка. Він був вірменином, звали його Альберт, і згодом він став моїм вітчимом. Варто зазначити, що коли він з’явився в нашому житті, мати не хотіла жити з ним, адже він, по суті, щойно приїхав до Харкова з Вірменії й не мав нічого за душею. Але треба віддати йому належне. У 2000-х роках був бум на скупку радіодеталей і видобуток з них дорогоцінних металів — золота, срібла, платини тощо. Він зумів вчасно долучитися до цієї справи, і в нього вистачило розуму та здібностей, щоб побудувати на цьому прибутковий бізнес, який працює й донині та приносить йому дохід. Ну, я вже занадто відхилився від теми. Тоді, у 2000-му році, він ніяк не міг вмовити мою маму на спільне проживання, а йому це було дуже потрібно — адже він приїхав з іншої країни, без копійки за душею, а тут — жінка з квартирою. Хитрий, як і всі вірмени. Загалом, почав шукати підхід через мене і став завойовувати мою прихильність. Дарував подарунки, приносив солодощі, приніс нам телевізор, і я його, звісно ж, полюбив. І сам почав вмовляти маму пожити з ним. На це знадобився якийсь час, але зрештою вона погодилася. Ми почали жити разом, і його мати прописалася в нашій двокімнатній квартирі.

Власне, на цьому ідилія й закінчилася. Після того, як він отримав прописку, його справжнє обличчя стало очевидним. У моїй родині, яка на той момент була цілком нормальною й дружною, почався просто якийсь хаос. Він бив мою прабабусю, бив бабусю, бив дідуся, бив маму й мене. Мені не дозволяли гуляти, я мав лише сидіти й розбирати його радіодеталі, щоб він міг заробляти гроші. Навіть до школи іноді мені не дозволяли ходити, бо треба було виконувати роботу. Мати на все це дивилася й особливо ніяк не реагувала. Реагували всі інші родичі, за що й отримували побої. Міліція нічим допомогти не могла, оскільки на той момент він уже дуже добре заробляв і мав хороші зв’язки. Загалом, я постійно сидів удома, розбирав його товар, а вони з мамою цілодобово гуляли, переважно в вірменському ресторані «АРАКС».

Дивлячись на все це, моя бабуся з дідусем по маминій лінії забрали мене жити до себе на якийсь час. У них мені було дуже добре. Можна було виспатися, їсти що хочеш, гуляти, запрошувати гостей і взагалі стосунки у нас завжди були супер.

Але це тривало недовго: у 2001 році вітчим побудував великий триповерховий будинок і зажадав, щоб ми всі жили в ньому. Будинок був класний, один із найкрутіших у тому районі: три поверхи, величезний двір, три санвузли, джакузі, більярдна — про такий будинок можна було тільки мріяти. Квартиру, в якій ми до цього жили, мати продала під тиском вітчима, хоча це була квартира моєї бабусі і ця квартира призначалася для мене. Це був перший раз, коли моя мати залишила мене без даху над головою. Таких випадків ще буде багато і все тільки завдяки їй.

Гроші від продажу квартири вона витратила на барну стійку в будинку вітчима та накупила брендових светрів і штанів.

У новому будинку ми жили дуже заможно, вітчим вів свій бізнес, мати займалася господарством, і все, здавалося б, було непогано. До нас часто приїжджали гості з Німеччини та з Прибалтики, а назад від’їжджали з повними бензобаками радіодеталей (вони за кордоном коштували у рази дорожче, ніж у нас, а перевозити їх через кордон доводилося нелегально).

Моє життя знову змінилося не на краще, коли народилася моя сестра Анна. Я ж для Альберта не був рідним сином, тому він і ставився до мене байдуже, до того ж у нього прокидалося його вірменське нутро, і він при кожній нагоді нагадував мені та матері, що ми живемо в достатку лише завдяки йому. Може, так воно й було, але нагадував він про це практично щодня і тому вважав мене людиною навіть не другого, а третього сорту. Коли народилася сестра, вся увага матері й вітчима була повністю зосереджена на ній і тільки на ній. Мене просто приставили до неї нянькою, і за всі свої та її промахи я отримував по повній. Але попри все це, Анну я завжди любив і люблю донині, незважаючи на те, що ми практично ніколи не спілкуємося. На мій погляд, вона була й є єдиною нормальною та адекватною людиною в нашій родині. Матуся й тут відзначилася: вирішила, що місія на землі для неї виконана — дітей народила, живе в достатку — і почала лише розважатися, пити, курити та постійно тинятися з подругами десь. А вітчим пристрастився до ігрових автоматів, завів собі коханку й став жити на дві сім’ї.

Загалом, ось така історія моєї родини, майже коротко.