Глава 5. Русло. 5.1. Дзвінок із «паралельного всесвіту»

Березневе сонце в Полтаві було вже по-весняному гострим та сліпучим, але земля все ще вперто тримала зимовий холод, віддаючи вогкою сирістю в ноги крізь підошву кросівок. Артем стояв посеред двору, стискаючи в руках важкий молоток із зазубреним бойком. Мамин паркан, посічений часом і лютневою негодою, давно вимагав уваги — сірі дошки розсохлися і трималися швидше на чесному слові та звичці, ніж на цвяхах.

Кожен удар по капелюшку віддавався в плечах тупим, але дивно приємним болем. Цей біль на мить витісняв із голови все зайве: і нічне чергування, і гуркіт далекої канонади зі сторони Охтирки, і ту липку тривогу, що тонким шаром осідала на дні свідомості кожного ранку.

Коли телефон у кишені почав вібрувати, Артем мимоволі здригнувся. Він очікував дзвінка від Каті зі штабу щодо частот чи повідомлення від Павла про зміну графіку патрулювання. Але на екрані висвітилося ім’я, яке він не бачив відтоді, як одним рухом закрив кришку ноутбука під час того «демонстративного» виходу з конференції.

Сергій Вікторович.

Рука з молотком заціпеніла в повітрі. Дзвінок був схожий на радіосигнал від автоматичного зонда, що випадково виринув із чорної діри іншої галактики. Світ, у якому панували квартальні плани, ретроспективи та дедлайни, нагадав про себе саме тоді, коли вдалося навчитися дихати без його штучного кисню. Натискання «прийняти», слухавка до вуха.

— Артеме, вітаю! Як ти там, у своїй Полтаві? Живий-здоровий? — голос шефа був надто бадьорим, майже театральним, з тією особливою інтонацією «ми всі в одному човні», яка зазвичай передувала проханню попрацювати на вихідних.

На фоні чути було впевнений, мирний гул дорогої кавомашини, мелодійний стукіт керамічних чашок та приглушений сміх — звуки офісу, який успішно релокувався в безпечне «ніде» і зберіг усі свої стерильні, пластикові звички.

— Ми тут розгортаємося на повну, — продовжував Сергій Вікторович, і Артем майже бачив, як той поправляє окуляри в дорогій оправі. — Поляки дали чудовий простір у самому центрі Кракова. Зайшов новий великий клієнт, Фінтех із Британії, проєкт на мільйони фунтів. Я одразу про тебе згадав. Ти ж знаєш ту логіку транзакцій як свої п'ять пальців. Команді потрібен мозок. Твій мозок.

Артем мовчав, розглядаючи іржавий, погнутий цвях, невміло забитий у перекошену дошку. 

— Сергію Вікторовичу, я ж казав тоді... — слова давалися важко, їх треба було адаптувати для людини, що зараз обирає між лате та капучино. — Не можу працювати в такому режимі. Тут інша реальність. У мене... фізичні завдання.

— Слухай, — перебив шеф, і в його голосі з’явилися ті самі металеві нотки «ефективного менеджера», якими він зазвичай закривав найскладніші переговори. — Давай без емоцій і «побутового героїзму». Світ не зупинився, Артеме. Війна — це жахливо, але економіка має працювати. Ми пропонуємо тобі не просто повернутися, а стати лідом на цьому напрямку. Повна архітектура під тобою. Зарплата — плюс сорок відсотків до минулої. Валюта, Артеме. Ти ж розумієш, яка зараз ситуація в країні? Стабільність — це найдорожчий дефіцит. Подумай про маму, про ваше майбутнє через рік, коли все закінчиться. Тобі просто треба бути в мережі з дев'ятої ранку. Полтава — це прекрасно, але не дай обставинам поховати твій потенціал у городі. Ти ж Senior, а не різноробочий.

Старі рефлекси заворушилися під шаром втоми. Приємна, майже отруйна лоскотка в грудях — «тебе помітили», «ти незамінний», «ти потрібен». Це була спокуса повернути все, як було: ієрархію, де ти на вершині, гарантований комфорт і статус, який можна виміряти в цифрах на моніторі. Оксамитовий ланцюг, про який він колись розмірковував у київській квартирі, знову простягався до його рук, обіцяючи надійний захист від невідомого завтра.

Сорок відсотків бонусу в доларах. Це каністри пального. Це генератор, який він хотів купити. Це ліки для мами на роки вперед. Це безпека... чи ілюзія безпеки, яку можна вимкнути одним натисканням кнопки «Delete»?

— Я подумаю, — кинув Артем, щоб просто припинити цей тиск.

— До завтра. Проєкт не чекає, британці хочуть бачити команду в зборі. Будь мудрим. Інвестуй у себе, а не в деревину.

Дзвінок обірвався. Артем повільно сів на стару лавку під яблунею. Поруч у рюкзаку лежав блокнот «Плата собі» — обкладинка встигла припасти пилом і пахла димом від нічного багаття. В банківському додатку цифри більше не росли — вони повільно, але невблаганно танули. Кожен день «свободи», кожна каністра бензину для рейсів до лікарні й навіть ці цвяхи коштували реальних грошей. «Подушка» була товстою, але не вічною.

Він заплющив очі й на мить уявив себе знову там: перед чистим монітором, у навушниках із шумопоглинанням. Нескінченні мітинги в Zoom, обговорення логіки транзакцій для людей, чиїх облич він ніколи не побачить, і паніка через «впавший» сервер у Лондоні. Світ, де найбільшою трагедією є помилка 404.

Погляд повернувся в сад. Мати обережно обрізала сухі гілки смородини, кутаючись у незмінну хустку. Для неї не існувало "фінтеху", архітектурних рішень чи бонусів у сорок відсотків. Мамі було достатньо бачити, що син поруч, що паркан більше не хитається від вітру, а в хаті буде тепло, бо він про це подбав. Це тихе відчуття надійності давало їй сили посміхатися навіть тоді, коли на горизонті здіймався чорний дим.

Чи я справді хочу знову продати свій час і свою присутність за можливість не боятися за цифри в банку? Чи це і є та сама «стабільність», яка насправді є просто комфортною кліткою з безперебійним інтернетом?