4.4. Черга, де не купують

Наступного ранку Артема розбудили не вибухи, а сухе металеве клацання під вікном. У напівтемряві гаража сусід, дядько Павло, методично чистив стару двостволку. Поруч на верстаку, де раніше мирно лежали запчастини до мотоблока, тепер покоїлися два патронташі, набиті важкими жовтими гільзами. Це виглядало як сцена з воєнної хроніки, якби не монотонний, низький гул, що долинав з боку Сум — звук, схожий на роботу гігантського, нескінченного будівельного майданчика, де замість палів у замерзлу землю забивають саму історію.

На вулиці вже гуртувалися чоловіки. Це не було схоже на київські мітинги з їхнім піднесеним драйвом, яскравими прапорами та гучними гаслами. Тут панувала важка, свинцева мовчанка, яку лише зрідка прошивали короткі, як постріли, жарти.

— Миколаїчу, ти солярку бережи, — почулося з глибини сусідського подвір'я. — Бо як танк трофейний притягнемо — чим заправляти будеш?

Стриманий сміх прокотився натовпом, але очі чоловіків залишалися холодними. Вони не обговорювали глобальну геополітику чи прогнози столичних аналітиків. Вони перевіряли рівень мастила в старих «Жигулях», підкачували колеса та пробували на міцність важкі засуви на воротах. Це була мова людей, які готуються до облоги, де кожен забитий цвях має свою питому вагу.

— Ти куди, синку? — мама визирнула з сіней, кутаючись у ту саму пухову хустку. В її погляді застигло німе питання, на яке Артем ще не мав чіткої відповіді. — Дізнаюся, де потрібні руки, мамо. Не сидіти ж у хаті.

Біля будівлі військкомату черга випліталася далеко за залізні ворота, ламаючись у вузьких провулках. Артем став у хвіст, розглядаючи потилиці тих, хто стояв попереду. Тут не було «нетворкінгу» чи обміну візитками. Поруч стояв власник місцевої пекарні в дорогому кашеміровому пальті — він уже встиг забруднити його об побілений паркан і тепер розгублено, майже механічно, обтрушував рукав. Поруч — водій рейсового автобуса в замасленій куртці та студент, який кожні три хвилини гарячково оновлював стрічку новин, поки телефон нарешті не вимкнувся від холоду.

У цій черзі столична зверхність грейд Senior-розробника та міжнародні сертифікати, що колись здавалися вершиною успіху, перетворились на абсолютну порожнечу. Єдиною твердою валютою тут виявилися категорія у військовому квитку та вміння тримати стрій.

У кабінеті в ніс ударив важкий коктейль із дешевого тютюну, поту та старої паперової пилюки. Майор за столом здавався відлитим із сірого бетону: такі ж глибокі тріщини-зморшки на обличчі й нерухомий, засклений погляд.

— Прізвище. Служив? — голос майора звучав як робота іржавої пили по металу. — Артем Остапенко. Не служив. Військова кафедра, програміст.

Майор нарешті відірвався від журналу. Погляд повільно, майже брезгливо пройшовся по чистому обличчю Артема, по його новому рюкзаку, по руках, що не знали важчої праці за клавіатуру.

— Програміст... — майор хрипко засміявся, і цей сміх миттєво перейшов у сухий кашель. — Слухай, Артеме. У мене під дверима сотня чоловіків із бойовим досвідом, яким я не можу видати автомати, бо їх просто немає. Розумієш? Немає заліза. Нам потрібні ті, хто знає, як розібрати затвор у повній темряві за вісім секунд, а не як писати скрипти. Йди додому. Запишися в сільраді в територіальну громаду. Будете патрулювати, копати, будувати. Прийде час — покличу. Наступний!

На ґанку наздогнав гострий, майже фізичний сором. Людина, яка звикла бути «найрозумнішою в кімнаті», раптом стала неліквідом. Зайвим елементом у коді, який система просто проігнорувала за непотрібністю.

На виході перехопив Павло. Сусід уже десь роздобув старий зелений бушлат, що густо пах нафталіном.

— Не взяли? І не візьмуть поки що, — він по-батьківськи ляснув по плечу. Важка, мозолиста долоня на мить притисла до землі. — Там зараз конвеєр. Ходімо до нас. Ми на в’їзді блокпост ставимо, треба трасу перекривати. Роботи — край. Потрібні люди з головою: зв’язок налагодити, світло провести, чергування розписати.

Перша зміна почалася тієї ж ночі. Лютий випалював останню вологу із замерзлої землі, перетворюючи її на камінь. До старої траси зносили все, що могло стати перешкодою: лисі шини з місцевого СТО, бетонні блоки та мішки з піском, які миттєво ставали кам'яними від морозу.

Його руки, які раніше знали лише м’які механічні клавіатури, тепер горіли від грубої мішковини та крижаної землі. Пальці дубіли, перетворюючись на неслухняні дерев’яні бруски, але він продовжував тягати ці мішки, вкладаючи їх у стіну. Коли о другій ночі чоловіки розпалили багаття в старій дірявій бочці, Артем сів поруч, відчуваючи приємний біль у м'язах — такий справжній, якого ніколи не давав жоден дорогий спортзал.

— Слухай, — звернувся до нього молодий хлопець, місцевий електрик. — Рації сідають. А заряджати ніде, генератор бережемо для освітлення. Та й чути в них тільки шум.

Артем глянув на дешеві китайські рації, що лежали на ящику. Потім на свій рюкзак. Він дістав павербанк — той самий, потужний і дорогий, який колись купував для комфортних подорожей Європою. — Тримай, — Артем протягнув пристрій електрику. — На ніч вистачить. Тільки яскравість на ліхтарях прикрути, щоб до ранку дотягнути. Я завтра гляну, що там із вашим роутером у сільраді, кажуть — «ліг».

Електрик вдячно кивнув, втискаючи важкий блок у кишеню замасленої куртки. Дядько Павло, гріючи руки над вогнем, пильно подивився на хлопця:

— Це добре, що розумієшся. Бо зараз карти треба вантажити, новини бачити. Завтра виспишся — і до роботи.