4.2. Дорога на Схід (Київ — Полтава)

Київ задихався. Місто, яке ще вчора було блискучою мережею безмежних можливостей та роздутих амбіцій, раптом перетворилося на гігантський, паралізований тромб. Тисячі машин, набитих дітьми, наляканими котами в переносках, нашвидкуруч зібраними вузлами одягу та залишками колишнього комфорту, наглухо застрягли на всіх виїздах. Житомирська траса перетворилася на металеве кладовище надій — люди інстинктивно тікали на захід, якомога далі від глухого гуркоту, що важко котився з боку кордону.

«Тойота» вивернула в інший бік. Автомобіль, який місяць припадав пилом у гаражі, поки господар економив на пальному, тепер став єдиною зоною автономії. Маршрут лежав на схід — туди, звідки всі тікали. Це виглядало як збій у матриці: ліва частина траси — мертва ріка нерухомого заліза, права — порожня, сіра й напрочуд гладка.

Це виглядало як глобальний збій у матриці, фатальна помилка в програмному коді самої реальності: ліва частина траси була мертвою, забитою нескінченною рікою заліза, що ледь ворушилася в диму вихлопних газів, а права — порожньою, сірою і напрочуд гладкою. Тільки зрідка повз пролітали військові пікапи з зафарбованими вікнами, розрізаючи повітря низьким, хижим гулом, або «швидкі», що мчали з вимкненими сиренами — вони берегли звук для пораненого міста.

На заправці за Борисполем він побачив реальну, оголену ціну паніки. Черга вигнулася вздовж узбіччя на кілька кілометрів, нагадуючи величезного змія, що повільно вмирає від спраги. Люди вдивлялися в табло, де цифри цін застигли, наче останній кадр перед збоєм системи.

Зупинка на порожньому узбіччі була технічною — перевірити, чи надійно затягнуті каністри в багажнику. Поруч, біля самої колонки, застиг новенький преміальний позашляховик — із тих, що в офісі Стаса вважалися вхідним квитком до «вищої ліги». Його власник у дорогому світлому вбранні, яке в цих декораціях виглядало безглуздим театральним костюмом, тицяв у обличчя втомленому заправнику «золоту» картку. Чоловік майже плакав, зриваючись на істеричний фальцет:

— Будь-яка ціна! Чуєш?! Подвійний, потрійний тариф! Залий хоч п'ять літрів, щоб до наступної дотягнути!

Заправник навіть не дивився на картку. Його очі були порожніми, випаленими безсонням і чужим відчаєм. Він просто розводив руками, в яких тримав табличку «Бензину немає». У світі, де паливо раптово стало дорожчим за будь-які ідеї, статус карти не мав жодного значення. Вона була звичайним шматком пластику, таким само марним у цей момент, як використана одноразова виделка. Цифровий світ, заснований на сліпій довірі до банківських серверів, капітулював перед фізичною відсутністю ресурсу.

Пальці міцніше стиснули кермо. Повний бак і двадцятилітрова каністра в багажнику, куплені тиждень тому за ті самі «зекономлені» на каві та статусному мотлоху гроші, тепер здавалися йому справжнім золотим запасом імперії. Він їхав повз знайомі білборди з обіцянками солодкого життя, які тепер не важили нічого. Елітні готелі поруч стояли темними, витріщаючись порожніми вікнами на лютневе небо. Святкові декорації впали, залишивши по собі лише грубу, не прикрашену реальність

Виникло дивне відчуття — немов усе минуле було затяжною симуляцією, нудною підготовкою до іспиту, а справжня гра почалася тільки зараз. У бардачку — паперова готівка, яка знову стала єдиним мірилом вартості, поруч — термос із гірким чаєм, у голові — холодний, майже математичний розрахунок кілометражу.

Порожня смуга знову полетіла під колеса. На пасажирському сидінні підсвітився телефон: сім пропущених, усі від Дарини. Апарат за звичкою залишався на беззвучному до дев'ятої, а в ранковому хаосі було не до перевірки сповіщень. Внутрішній радар налаштувався лише на практичне: рівень пального, дистанція, стабільна швидкість. Решта світу залишилася за бортом. Щойно «Тойота» впевнено набрала рівно сто десять, палець торкнувся кнопки виклику.

— Артеме! Де ти?! — її голос вибухнув у салоні, перекриваючи гул двигуна. Від колишньої впевненості та примхливого сарказму не лишилося й сліду. Це був голос загнаної в кут істоти. — Ми під Стоянкою вже чотири години! Тут пекло! Назар каже — треба кидати машину і йти лісом, бо буде авіаудар... Ти можеш нас забрати? Ти ж знаєш короткі шляхи!

Перед очима миттєво постала картина: затор, задушлива паніка в салоні й Назар, який гарячково гуглить «як вижити в лісі». Пальці ще міцніше стиснули кермо.

— Дарино, дихай, — спокійно сказав він. — Я не в Києві. Я на трасі на Полтаву.

— На Полтаву?! — вона майже закричала від нерозуміння. — Ти з глузду з’їхав? Навіщо? Всі їдуть до Львова! Артеме, повертайся, ми почекаємо... Ну будь ласка! У тебе ж завжди був план!

— Мій план зараз — це безпека моєї мами, — відповів він без жодного вагання. — Дарино, слухай мене. Не кидайте машину. Якщо є пальне — стійте і чекайте. Не біжіть у ліс, там ви ще вразливіші. У тебе є готівка?

— Готівка? Яка готівка, Артеме? У мене на картці все... — вона почала схлипувати. — Якісь помилки в додатку, термінали не працюють, Стас намагався купити води, а йому сказав продавець — тільки кеш... Що нам робити?

Йому було по-людськи шкода її, але цей жаль зараз був недозволеною розкішшю. Це нагадувало спостереження за людиною, що тоне, бо свого часу відмовилася вдягнути рятувальний жилет, хоча він лежав поруч. Весь їхній спільний «успішний успіх» анігілював до нулів у непрацюючому банківському додатку. Артем розумів, що не може вчинити інакше — будь-яка спроба розвернутися зараз стала б фатальною помилкою для обох.