3.5. Тривожний дзвінок

Повернувшись додому, Артем не став вмикати світло. Сидів на кухні в щільній темряві, спостерігаючи за нервовим мерехтінням київських вогнів. Місто намагалося заснути, але ця дрімота була тривожною, поверхневою, наче у хворого в лихоманці. Київ нагадував величезний живий організм, який уже відчув перші симптоми невідворотної хвороби, але до останнього відмовлявся визнати діагноз. Повітря було наелектризоване під саму зав'язку — торкнися шибки, і вона вибухне розрядом.

Щойно хаос думок улігся, рука сама потягнулася до телефона. Артем знав, що в Полтаві зараз теж не сплять. Там тривога пахла інакше — не дедлайнами, а нескінченними чергами за сіллю та похмурим шепотом на базарах.

Мама відповіла на другому гудку. Було чути, що вона провела з телефоном у руках останні кілька діб, заціпеніло чекаючи на цей дзвінок.

— Алло, синку? Ти новини бачив? — її голос був тонким і натягнутим, наче струна, яку закрутили занадто туго. — У нас тут на базарі таке кажуть... Сусідка, Тамара, вже три мішки солі притягла, каже — точно почнеться. Вже й сірників у «Оптовичку» немає, люди все вигрібають під нуль. Ой, Артемчику, страшно як...

У грудях боляче защемило. Раніше подібна стихійна паніка викликала б лише роздратування. Напевно, він би почав читати зверхні лекції про критичне мислення, за якими зазвичай ховав власну безпорадність. Але зараз усе змінилося. Артем заплющив очі, намагаючись наповнити слухавку тим спокоєм, що став його новим фундаментом.

— Мамо, дихай. Слухай мене уважно, — голос звучав дивно навіть для нього самого — низько, впевнено, майже заземлено. — Ніякої солі не треба. Жодних черг. Жодної паніки. Ти мені віриш?

— Вірю, синку... Але ж страшно. У тебе там у Києві все таке дороге, — її голос затремтів ще дужче. — Ти хоч продукти якісь взяв? У тебе ж вічно картка порожня за тиждень до зарплати, я ж знаю... Все на ті свої блискучі іграшки витрачаєш, на каву ту по сто гривень у паперових стаканчиках. Навіщо вона тобі, Артеме? Краще б щось корисне купив...

Погляд зачепився за порожній кут кухні. У тьмяному світлі вуличного ліхтаря на стільниці чітко темнів слід — там роками стояв хромований «монстр», кавомашина вартістю в цілу зарплату. Тепер ця пляма нагадувала шрам. Шрам від термінової операції, яка врятувала йому життя, видаливши пухлину споживацтва.

— Вже не порожня, мамо. Якраз вчасно я взявся за голову.

Він зробив паузу, відчуваючи, як приємно тиснуть на свідомість цифри. — Я дещо продав із речей, перестав кидати гроші в піч. У мене зараз на картці лежить шістнадцять тисяч гривень — це недоторканна «заначка». А за три дні прийде аванс, це ще тридцять чотири тисячі. У нас буде п’ятдесят тисяч чистого готівкового ресурсу. Плюс... — він на мить завагався, але вирішив сказати правду, — у мене є окремий конверт. Три тисячі доларів, які я відкладав на «чорний день». Я збирав їх по крихтах, і вони можуть зараз стати нам у пригоді.

На тому кінці лінії запала тиша. Така глибока, ніби мама намагалася перетравити інформацію про те, що її син-марнотрат, який вічно «перехоплював до зарплати», раптом став людиною з планом.

— П’ятдесят тисяч? І ще долари? — у її голосі тривога через війну на мить поступилася місцем суто материнському занепокоєнню. — Артемчику, ти там ні в які борги не вліз? Звідки такі гроші за кілька тижнів? Ти ж не зв'язався ні з ким поганим?

Артем посміхнувся. Вперше за довгий час — щиро і спокійно. — Нікуди я не вліз, мамо. Просто нарешті зрозумів, що твій сон і мій спокій дорожчі за будь-який новий гаджет. Якщо щось почнеться — я знайду тобі машину, я оплачу будь-яку дорогу. Просто тримай документи під рукою в одному пакеті. Гроші на безпеку у нас є. Я про все подбав.

— Добре, синку... — вона видихнула, і Артем майже фізично відчув, як її плечі там, у Полтаві, трохи опустилися. — Слава Богу, що ти за розум взявся. Ти головне сам там поїж нормально, не голодуй через ту свою економію. Капусту купи, вона зараз недорога і корисна. І не гуляй пізно, чуєш?

— Добре, мамо, — відповів Артем. — На добраніч.

Телефон ліг на стільницю — саме туди, де раніше стояв дорогий апарат. У темряві квартири все нарешті стало на свої місця. Справа була не в сумах, а в тому, що він не підвів єдину людину, яка завжди в нього вірила. Кожна копійка, не витрачена на блискучий пластик, стала фундаментом для її безпеки.

На годиннику — за дві години до опівночі. Старий світ хитався, доживаючи термін, проте Артем більше не почувався його випадковою жертвою. Він вийшов із гри за чужими правилами якраз вчасно.