1.3. Скляна клітка

Скляні двері бізнес-центру роз’їхалися з тихим, ситим шипінням, втягуючи Артема всередину — у стерильний, кондиціонований простір, де пахло дорогим освіжувачем повітря «Морський бриз» та специфічним, трохи солодкуватим перегрітим пластиком оргтехніки. Він на мить затримався на порозі, ніби організм інстинктивно опирався цьому переходу, відчуваючи різку зміну тиску, але двері за спиною вже безшумно зімкнулися, відрізаючи його від сирого лютневого повітря. Тут навіть кисень здавався штучним, багаторазово відфільтрованим від міського пилу, запахів вулиці та будь-яких справжніх людських емоцій. Це було повітря для функцій, а не для людей.

На ресепшені дівчина з бездоганною, але абсолютно механічною посмішкою привітала його рівно тим самим тоном, що й учора, і рік тому: — Доброго ранку, Артеме. Гарного продуктивного дня.

Вона навіть не підняла очей від монітора, коли говорила це — фраза прозвучала ідеально рівно, але повністю порожньо, як добре записаний аудіофайл, що відтворюється за датчиком руху. Артем ледь помітно кивнув, не сповільнюючи кроку, відчуваючи, як підошви його кросівок глухо цокають по дорогому італійському керамограніту, що виблискував під лампами. Ця привітність була прописана в корпоративному скрипті — фальшива емпатія, що входила у вартість оренди цих престижних квадратних метрів у самому центрі столиці.

Ліфт, обшитий панелями з матованої сталі, повільно піднімався вгору, м’яко вібруючи під ногами. Артем став у кутку, автоматично дістав телефон, але не розблокував його — просто дивився на темний екран, у якому відбивалося його власне обличчя, розтягнуте металевим дзеркалом стін. На кожному поверсі кабіна зупинялася і заковтувала нових пасажирів: чоловіків у ідеально відпрасованих сорочках, дівчат у стильних жакетах, усіх — із ноутбуками під пахвою та тими самими «статусними» картонними стаканами кави, які вони тримали перед собою як священні реліквії. У тісному просторі ліфта змішувалися запахи: дорогий парфум, спиртовий антисептик і легкий, ледь вловимий кислуватий аромат стресу. Хтось нервово постукував носком туфлі по підлозі, хтось гарячково ковзав пальцем по екрану, перевіряючи пошту ще до того, як ступити на робоче місце. Артем відчув, як ця дрібна, хаотична метушня починає його дратувати — не сильно, але настирливо, як писк комара в абсолютній темряві.

Коли двері нарешті розсунулися на його поверсі, Артема обдало знайомим білим шумом оупенспейсу. Це був рівномірний гул сотні клавіатур, монотонне дзижчання принтера в кутку, що без зупину випльовував нескінченні пачки рахунків, і періодичний, вимушений сміх, який тут чомусь називали «тімбілдингом». Офіс нагадував величезний скляний вулик, де тисячі дрібних рухів створювали ілюзію неймовірного прогресу, хоча насправді кожен співробітник був прикутий коротким невидимим ланцюгом до свого монітора.

На його робочому столі, поруч із ергономічною мишкою, вже чекав яскраво-жовтий стікер. Він був наклеєний так криво, що це миттєво викликало легке роздратування в Артема, який звик до математичного порядку. Одне слово, написане жирним чорним маркером: «ТЕРМІНОВО!».

Артем іронічно скривився. У цьому світі «терміново» було універсальним кодом, що виправдовував чиюсь некомпетентність або хронічне невміння планувати. Хтось вище за ієрархією знову забув розставити пріоритети, і тепер Артем мав заплатити за це власним вечором, своїм спокоєм і залишками зору, втупившись у код до пізньої ночі.

— Привіт, генію, — Віка з маркетингу безцеремонно приземлилася на край його столу, розповсюджуючи навколо задушливий, занадто солодкий запах карамельних парфумів. — Ти вже чув новини? Новий клієнт із Польщі, дуже «жирний» контракт. На кону мільйони. Шеф хоче бачити презентацію логістичного модуля вже до обіду. Він зараз у кабінеті в режимі «ядерної зими», так що готуйся до шторму.

Кришка ноутбука піднялася майже беззвучно. Холодне блакитне світло екрана миттєво залило обличчя, додаючи шкірі ще більш хворобливої, «офісної» блідості.

— І ще, — додала Віка, граючи на пальці ключами від свого новенького авто, — сьогодні корпоратив після шостої. Буде піца, караоке і фрі-бар за рахунок закладу. Обов’язково будь. Сергій Вікторович особисто перевірятиме присутність. Ти ж знаєш, він фанатично стежить за лояльністю команди.

— Корпоратив? — він нарешті підвів на неї втомлені очі, в яких читалася глибока байдужість. — Це той захід, де ми маємо три години поспіль вдавати, що ми — одна велика щаслива родина, щоб завтра нам було легше знову вичавлювати одне з одного соки за бонусні бали в рейтингу успішності?

— Ой, Артеме, знову ти за свій екзистенціалізм, — Віка легковажно знизала плечима і підвелася, поправляючи жакет. — Це просто безкоштовний алкоголь і законна можливість не думати про код хоча б пару годин. Розслабся. Ти занадто все ускладнюєш. Життя насправді значно простіше, ніж твої складні алгоритми.

«Безкоштовний», — подумки повторив він, проводжаючи її поглядом. У цій будівлі нічого і ніколи не було безкоштовним. За кожен шматок піци та келих дешевого ігристого вони розплачувалися вечорами, які могли б провести з близькими, за книжкою чи просто в цілющій тиші власного помешкання. Це був жорстокий бартер: твій живий, неповторний час в обмін на ерзац-веселощі під люмінесцентними лампами, де кожен тост звучав як витяг із трудового договору.

Перед очима розгорнулися зведені таблиці. Рядки цифр миготіли перед очима, зливаючись у суцільне полотно: «ROI підвищено на 12%», «Конверсія — 3,7%». Артем раптом відчув їхню абсолютну, майже кришталеву безглуздість. За цими відсотками не було живих людей, не було реальної допомоги світу чи створення чогось вартісного. Були лише спалені години людських життів.