Пролог. Математика вигаданого життя

Артем розтер обличчя долонями, відчуваючи, як під пальцями перекочується суха, наелектризована шкіра. Ніби вона вже не належала живій людині, а була просто оболонкою, яка ще тримається за інерцією, але давно втратила справжню чутливість. Руки пахли пластиком клавіатури, застояним офісним повітрям і спиртовим антисептиком — запахом, що за три роки в’ївся в пори глибше за будь-який дорогий парфум і тепер не зникав навіть після гарячого душу.

На моніторі мерехтіли нескінченні колонки цифр квартального звіту. Артем перевів погляд з одного рядка на інший, намагаючись зловити логіку, але рядки почали плисти. Пікселі розчинялися, змішувалися між собою, перетворюючись на тьмяний цифровий шум, що пульсував у такт із тупим болем у скронях. Він моргнув, провів рукою по очах, але картина не змінювалася: цифри залишалися лише цифрами, порожніми знаками, за якими не стояло нічого справжнього.

Йому було двадцять дев’ять. Вік, коли в резюме вже значаться «senior-позиції», «leadership skills» та бонусні пакети, які для зовнішнього світу звучать переконливіше, ніж будь-які особисті досягнення. Вік, коли тебе починають називати “стабільним” і “перспективним”. І водночас — вік, коли всередині залишається лише рівне, майже беззвучне гудіння, як у серверній кімнаті, де давно вимкнули світло, але обладнання ще працює, переганяючи гігабайти нікому не потрібної інформації.

Двадцять дев’ять років знадобилося саме для того, щоб зрозуміти просту і жорстоку річ: він не будує кар’єру. Він продає свій час. Продає його гуртом, величезними блоками, годинами, тижнями, роками, сподіваючись, що колись зможе викупити хоча б частину назад — дорожче, але вже для себе. Тільки курс обміну завжди змінювався не на його користь. І чим довше він грав у цю гру, тим менше шансів було вийти з неї хоча б із нульовим балансом. Кожен підвищений KPI був лише черговим кроком углиб боргової ями перед самим собою.

Телефон на столі коротко завібрував і злегка підстрибнув, ковзнувши на кілька міліметрів по полірованій поверхні. Артем машинально кинув на нього погляд. «Мама». Втретє за вечір.

Слухавка залишилася лежати на місці. Погляд прикипів до екрана, ніби від цього споглядання напис міг стати іншим. У пам’яті вже звучали знайомі питання: чи поїв, чи не болить голова, чи не забув шапку. Мама обов'язково кликатиме на вихідні — хоча б ненадовго — забрати передачу з дому, бо «в тому Києві ти їси казна-що», і нарешті побути в тиші, де не гудуть сервери.

Звичайні, теплі, живі речі. Настільки елементарні, що в теперішньому житті, розписаному між дедлайнами та мітингами, для них зовсім не залишалося місця. Кожна секунда мовчання відлунювала в грудях глухим соромом.

Екран згас. Вібрація припинилася. І разом із нею зник ще один шанс вирватися з цього кола.

Повільний видих дався важко — повітря зайшло всередину неохоче, ніби легені втратили еластичність. У грудях неприємно стислося. Не різко, а тягуче, наче помилка в критичному модулі коду, яку давно помітив, але відкладаєш виправлення на потім. Бо «зараз не час», бо треба дотягнути до релізу.

Рука тягнулася до мишки, щоб повернутися до таблиці, але так і зависла в повітрі. Секунда, друга... Кінчики пальців повільно опустилися назад на стіл. Важке ергономічне крісло — цей символ корпоративного затишку — тихо видихнуло повітря, з полегшенням відпускаючи людську вагу. Кілька кроків через кабінет допомогли розігнати поколювання в ногах після багатогодинної нерухомості. Попереду, за панорамним вікном, застигло місто.

Холод скла відразу відчувся через шкіру лоба. Він заплющив очі на мить, намагаючись вгамувати пульсацію в скронях, а потім знову відкрив їх. Офіс за спиною жив своїм окремим життям. Стерильна тиша порушувалася лише глухим, рівномірним гулом вентиляційної системи. Повітря тут було ідеальним — очищеним, підігрітим, позбавленим запахів, пилу, випадковостей. Повітря, в якому було зручно працювати. Але в якому було абсолютно неможливо дихати на повні груди.

Внизу, під ногами, пульсував лютневий Київ 2022-го.

Червоні вогні автомобілів тягнулися нескінченними вервицями вздовж бульвару Лесі Українки, завмираючи в заторах і знову повільно рушаючи вперед. Тисячі людей поспішали додому — в орендовані квартири, обставлені меблями зі скандинавських каталогів, за які вони платили найкращими роками свого життя. Вони брали кредити на речі, які мали створити ілюзію успіху та руху вперед, навіть якщо сам рух давно перетворився на біг у колесі.

Дивне, холодне розуміння: правила цієї гри вивчені краще за будь-кого. Математика життя стала занадто простою. Скільки коштує година сну? Скільки — вечір із близькими? Яка ціна ще одного «надважливого» дзвінка після дев’ятої вечора? Будь-яке почуття тепер легко конвертувалося у цифри, графіки та бездоганні презентації для менеджменту. Але сенс цієї конвертації остаточно втратився.

Лютий того року видався дивним, майже сюрреалістичним. У повітрі змішувалися запахи пересмажених зерен арабіки, вологого асфальту і чогось абсолютно нового — ледь вловимого, але наполегливого, як ниючий біль перед негодою. Це відчуття не мало назви, але воно просочувалося в розмови, в занадто довгі паузи між словами, в погляди перехожих. У пабах на Подолі все ще пили крафтове пиво і з азартом сперечалися про нові NFT-колекції та метавсесвіти. Стрічки соціальних мереж були забиті планами на літню відпустку. Але між цими розмовами з’являлися дивні затримки. Люди частіше перевіряли новини. Довше тримали телефон у руках, замислюючись над простими повідомленнями. Ніби всі колективно чекали на щось, що нарешті все пояснить.