Глава 18. Зміни

Якби хтось запитав Ольгу: «Яким словом ти опишеш своє життя?». Вона б неодмінно відповіла: «Божевілля!»

Воно окутало думки, забирало здоровий глузд ще більше й більше змушувало падати в безодню тривожних думок. Вона ледь заснула, просиділа на підвіконні весь вечір, намагаючись збагнути реальність. Ольга все думала, що може зрозуміти біль кожного, а її — ніхто. От у Спільноту потрапила заради добробуту близьких, а виявилось….

«В тебе є сестра! Будь обережна, можливо, вона хоче тебе вбити!», — лунали подумки слова Магістра, той шелест з-під маски.

У новій реальності зовсім не було бажання залишитись на самоті зі страхами, заплутатись у лабіринтах минулого. Хто ж міг тільки подумати: у її батька є дитина від іншої жінки та ще й пов’язана зі Спільнотою! Білоцерківській жах як не хотілось прокидатись завтра, лиш опинитись поряд з Магістром. Хворобливе «Він мене точно захистить» заполонило розум, висіло надписом перед очима, наче хтось зачаклував її.

Від дзвінка затремтіла. Хтось тарабанив у двері.

— Я бачив як ти заходила, — лунало тихе й хриплувате відлуння, що скоро розбудить сусідів.

Сумнівів не виникло: то Алекс. Злий й агресивний влетів у квартиру, тільки Ольга прочинила двері. Як той монстр з фільму жахів, просунув руку, розкриваючи прохід ширше й блискавкою шмигнув роздивлятись квартиру.

— Де він? — метушився наполоханий.

— Хто?

— Ти знаєш за кого я!

Білоцерківська попри тремтіння, склала руки на грудях. Занадто великий контраст: затишок магістрових обіймів та божевілля Алекса.

«Чому він мене відпустив? Знущається? Чому просто не залишив на ночівлю у будинку, не закував у кайдани, лиш… Лиш мені не бачити, не відчувати, як голова обертом йде!»

— Що ти собі дозволяєш? — втомлено промовила Ольга, прикриваючи очі. — Хто дав тобі право вриватись серед ночі, влаштовувати гамір?

Алекс застиг серед вітальні та озирнувся на Білоцерківську, наче не очікував опору від дівчини, наче завжди хотів бачити ту доброю та слухняною.

— Ми ніби у стосунках. Я несу за тебе відповідальність.

— Ніби? Ти взагалі знаєш, що то таке ті стосунки? А? Ти щось приховуєш й мені це набридло. Набридло не мати змоги зателефонувати чи написати тобі… Та й чи ти мені хлопець? Навряд! Ми обидва знаємо задля чого ти затіяв ту гру під назвою «відносини».

Відчувала, що настанова Магістра полишити Алекса працює, наче програма. Якби носій сірої маски тільки б наказав, вона б прикінчила викладача, стрибнула б у темну безодню, з якої немає вороття. Співала пісень, вила б з вовками на місяць… Білоцерківська схаменулась, помасажувала скроні й важко зітхнула. Співбесідник так й застиг, намагаючись збагнути сказане. Від жару агресії не залишилось й сліду, на зміну йому прийшло здивування. Алекс просто не очікував такої реакції.

— Йди геть, — тихо мовила Ольга. — Я не збираюсь відкриватись тобі та й не допоможу з проблемою… Все скінчено.

Слова лунали вироком серед нічної тиші, роздвоювали нічне небо блискавкою на минуле та майбутнє. Чоловік торкнувся її чола.

— Ніби немає температури, — задумливо прошепотів, не зводячи з Ольги погляду.

Цокнув язиком, зазираючи у вічі. Шукав ознаки якоїсь вигаданої хвороби.

— Двері там, — відступила. — Туди й дорога.

Болю Ольга не відчувала, радше необхідність відсікти лишнє, скинути зайвий багаж. Він висів на шиї, здавлював до помутніння в очах.

Чоловік й кроку не ступив. Алекс вивчав її. Нову версію Ольги, горем та несподіванками приправленою. Вдивлявся в червоні очі від сліз, хотів доторкнутись до пасма волосся, що вибилось з зачіски, простягав руку, намагався дотягнутись. Вона знову відступила, створюючи перепони, збільшуючи відстань.

— Ти раніше такою не була, — прошелестів здивовано, наче боявся метелика злякати, що сів на обличчя.

— Обставини змінились, — пробуркотіла дівчина. — Двері там. А ні, то викличу поліцію.

— Він отруїв тебе, Ольго.

Алекс зблід, покачав головою зі сторони в сторону, важко зітхнув.

— Змінюєшся, проходиш все те, що й моя сестра.

Опинився близько не встигла Ольга й кліпнути. Взяв за плечі та потряс наче безвольну ляльку. Алекс намагався достукатись до її здорового глузду та вже пізно. Білоцерківська прийняла рішення, поставила фігурки на шаховому полі, як віддана королева, сховалась за спиною у Магістра. Правда, у звичній шаховій грі, ферзь одна з найсильніших, а Белла, напевно пішак, що тільки взяв діадему для примарної вистави.

— Я не хочу нічого чути… — розірвала напружену тишу. — Йди геть…

Вивільнилась з хватки відступивши.

— Більше не хочу мати когось у своєму оточенні, хто бажає використати мене через Спільноту.

— Дурепа! — проричав Алекс. — Невже ти не розумієш? Невже не бачиш? Ти згинеш, зникнеш, як й Марія!

Сил на суперечку не залишалось, тому Ольга взяла чоловіка за руку, стискаючи кістляве зап’ястя ледь не до посиніння, потягла його за собою. Розлючений він ще намагався опиратись, але банальний удар у пах змусив зігнутись навпіл й зашипіти від болю. Так й випровадила дівчина його за двері, тільки ще виставила взуття.