Глава 17. Старі таємниці

Відчувати дотик Магістра на своїй талії — ще те випробування. Ользі хотілось і його відштовхнути, й притиснутись, щоб зігрітись. Осінній вечір — холодний. Вони зустріли разом захід сонця, милуючись чудовим сонцем та різнобарв’ям неба. Забула Ольга й за телефон й за домашнє завдання, за усілякі турботи. Не існувало поряд з володарем Спільноти нічого. Він розповідав їй про минулі сезони, де давав завдання розігрувати елементи епосів різних народностей. На питання щодо цього року не відповідав.

Іноді вони мовчали. Тоді Магістр простягав руку до її розпущеного волосся й бавився: то закладав пасмо за вухо, то просто споглядав красиву дівчину. Білоцерківська готова побитись об заклад: за сірою маскою приховувалась посмішка.

— Чому саме я? — спитала тихо. — У Спільноті багато жінок й ви всіх їх знаєте.

— Ти, — поправив він її, та торкнувся долоні.

На Ользі пальто чоловіка, одне з запасних. Кишені порожні, ні якоїсь записки, якогось предмета, щоб належав йому. Вона перевіряла. Декілька разів.

— Не всі, хто є у нашій Спільноті перебувають за моєю волею, — сказав, наче скривився, — за тобою я довго слідкував, от і вирішив долучити. Твій же батько плеканий, просто так допомогу не прийме.

Ольга хмикнула. Все здавалось божевіллям. Надто красивим божевіллям, про яке читала в книгах.

— Він ніколи не розповідав за своє минуле, — зітхнула, — я за дитинство теж…

— Він сирота з підліткового віку, як пам’ятаю…

Ольга закусила губу й потупила погляд.

— Ще недавно я бігала вночі по осінньому лісу, а тепер сиджу поряд з тобою. Ти ледь того жартівника не вбив…

— Ніхто не приходить просто так до Спільноти й просто так не полишає.

— А що буде зі мною?

Відповіді не отримала, лиш чергове милування зовнішністю й вечірню тишу. Дратувалась від його манірності, загадковості. Не повністю Ольга розуміла чого від неї хоче чоловік.

«Ця клята маска приховує його емоції, — думала, — здійняти б її, хоч на мить».

— Мене справжнього тільки дружина побачить, — сказав, ніби прочитав думки. — Після таких випробувань, що не захочеться весілля й сукні та гостей.

— Жорстоко.

Ольга сіла на лаву, й ледь не підскочила після голосного: «Не сиди на холодному». Втім вперто залишилась на місці, з викликом дивилась на чоловіка. Магістр стояв напроти й очікував. Двоє вели свою гру, кожен хотів досягти особистої мети. Вона — вивідати про нього більше, він — невідомо що.

— Ти певно дуже одинока людина, — прошепотіла. — Якщо у свій день народження вирішив запросити тільки мене.

Він просто нахилився, змушуючи зустрітись з ним поглядом.

— Ми з тобою двоє в одному будинку, — донеслось з-під маски, — можу зробити все, що забажаю… Через зв’язки Спільноти мені все з рук зійде, а тебе потім ніхто не знайде… Хоч станеш моєю бранкою, хоч — черговим скелетом у шафі.

Вона затремтіла. Не від холоду, а від погрози. Підвелась на один рівень з ним, все одно розуміючи — він вище, сильніше й переграє у будь-який момент.

— Видно добре ти ту книжку почитав, — хмикнула, наблизившись, — але мені таке не подобається, просто сюжет цікавий… Наступною подарую все по моїх інтересах. Але є одне «але», там героїні бачать своїх ймовірних коханців, а не сіру маску замість обличчя.

— У тебе твій викладач є, — глузливо видав та розвів руками, — любитель шастати борделями. Ну і який букет він тобі принесе після таких гулянок?

— Напевно від Агнії перехопить, — процідила крізь зуби й кивнула, — а вона від кого…

Регіт Магістра спантеличив. Ольга ледь рота не роззявила від подиву. Ні капельки злості, ні докору й погроз.

— Я учасниць Спільноти не чіпаю, — наблизився та взяв її за руку, — а тим паче не граюсь чужими іграшками, котрих використовували для своєї вигоди у минулому інші.

Вхопив за підборіддя, максимально наблизившись, що відчувала його дихання крізь маленькі отвори у масці.

— Не грайся зі мною, Ольго, — у тихому шелесті більше ніжності, — ти ж не виживеш покарання, ти ж змусиш мене ненавидіти себе до кінця моїх днів…

Його рука безцеремонно розстебнула декілька верхніх ґудзиків пальта та потягнулась до грудини. Магістр торкнувся грудей, шукаючи краще місце, щоб показати де серце знаходиться.

— Воно так тьохкає, невгамовне, немов в тебе станеться напад від страху.

Ті слова мов впились у підсвідомість. Вона завмерла й байдуже на його долоню поміж грудей, на холод та на темряву, що з кожною хвилиною все більше й більше окутувала їх.

— Я б міг сказати щось банальне, типу: «Я тебе зламаю, мастак на такі справи», але після моїх дій ти й до мене прибіжиш… Я тебе жалітиму, Белло. Ти не довіришся своєму тому викладачеві, хай собаки в провулку загризуть чи жінки легкої поведінки до втрати пульсу мають. До батьків не підеш, а життям Гертруди чи когось зі своїх подруг не ризикнеш.

Нервово ковтнула, намагаючись збагнути сенс слів.

— Я єдиний, хто тебе підтримує…