Глава 16. Ієрархія

Вона прокинулась близько одинадцятої ранку, зрозумівши, що не бачила снів. Сонячне проміння падало скрізь розпахнуті штори й Ольга збагнула: він сюди заходив. Стало моторошно. Оглянулась навкруги, наче все добре. Ранкова рутина не забрала багато часу, а коли спустилась на перший поверх — сповільнила кроки.

— Дякую за вітання, — почула голос Магістра, дзвінкий та веселий, — дякую-дякую!

На мить їй здалось, що він зовсім інша людина, котра не очолює Спільноту й не виносить суворі покарання. Голос вже чувся погано, вочевидь, він зайшов до кухні. Ольга ж повільно покрокувала до вітальні, затамувавши подих. На журнальному столику була недопита кава, шахи й книга, яку Магістр відібрав у неї. Ще дві маски лежали, сірі й непримітні, на подобі тих, що носив він.

Білоцерківська поринула у таємничу атмосферу, коли взяла до рук одну з личин Магістра. Здавалось: вона торкається його обличчя, проводить пальцями по шкірі. Справді, в уяві виник силует, якого погано можна розгледіти через темряву, що його оточувала. Як не крути, навіть приміряти образ відомої людини, чи то звичайного пересічного, Ольга не могла. Щось відштовхувало, змушувало шукати варіанти, а серце тривожно битись.

Ледь маску не впустила на килим, коли він зненацька показався.

«Йому точно потрібно подарувати дзвіночок на шию, — подумала дівчина, — крадеться, як злодій».

Магістр, вочевидь, у піднесеному настрої, сховав телефон до кишені й сів на диван.

— Доброго ранку, — бадьоро мовив, — хоча обід вже скоро.

— Доброго, — Ольга потупила погляд й поклала на місце річ, що їй не належала.

Спіймала себе на бажанні поцупити маску. Шалена, божевільна думка прийшла, тоді, коли вона сіла напроти чоловіка.

«Блін, — міркувала, — за ніч багато чого змінилось… Тепер хочу підібратись до нього якомога ближче, розкрити таємниці й стати їх носієм, але не бажаю комусь їх розповідати».

Чомусь їй здалось, що Магістр повинен належати тільки їй, підкорятись волі Ольги, а вона — йому.

«Він, що тут якийсь газ розпилив? Геть-геть дурні думи, чорні думи».

Він був одягнений по-святковому: вишуканий костюм сірого кольору з вишитими золотими узорами. Біла сорочка, комір якої ідеально вигладжений, незмінна маска й шкіряні рукавички. На голові — накидка, що приховує волосся.

«У нього весь одяг на замовлення? — звузила очі. — Манія якась».

Магістр хмикнув й у відповідь пильно пригледівся до Ольги, що обрала звичні штани й кофту, у яких вчора приїхала. У очах — докір, мов, так багато одягу тобі на вибір, а ти все в старому ходиш. Вона ж вдивлялась в книгу, де виглядали закладки. Їх було безліч й здавалось, що Магістр, читаючи, для себе відмічав певні моменти.

— У вас, — зробила паузу, ніяковіючи, — у тебе… День народження?

— Звідки ти взяла? — різко відповів одразу.

— Я чула вдячність за вітання.

Співбесідник хмикнув, перемістивши декілька фігур на шаховій дошці, потягнувся до горнятка з напоєм. З хвилину вони споглядали одне одного.

— Так, — нарешті відповів. — У мене сьогодні пречудовий настрій, тому, якщо його зіпсуєш — начувайся!

Ольга потягнулась, все ж сон не відпустив до кінця, а події ночі залишили по собі відбиток смутку, ніяковіла, бо не одразу здогадалась, а ще у неї не було подарунку чи вітальних слів окрім банальностей. Магістр закинув голову, глянув на стелю.

— Я можу перерахувати на пальцях руки всі вдалі святкування, — продовжив він й поманив за собою рукою, йдучи до кухні, — ця осінь для мене особлива, Белло.

Ольга обняла себе за плечі й замружилась, наче хотіла прокинутись від сну. Де таке бачили, щоб Магістр вів одкровення? Вона не очікувала подібного, в найгіршому кошмарі таке б не змогла побачити. Тепер навіть не знала чого чекати. Втім, він дістав ще одне горнятко й потягнувся до кавомашини, готуючи напій. Вона ж мовчки сиділа за кухонним острівцем, спантеличена, задумлива. Сонячне світло заливало кімнату, радувало.

«Напевно, хтось невидимий уночі почув мої благання», — подумала Білоцерківська споглядаючи заднє подвір’я. Магістр поставив перед нею каву та ледь теплий сніданок.

— Крок-мадам, — мовив голос з-під маски, — я знав, що ти скоро прокинешся, заходив у кімнату.

— Дуже ввічливо, — сказала з докором та притягнула до себе тарілку, — так спиш собі…

— Угу-угу, — буркнув чоловік, — все ж не бажаю у свято дізнатись, що ти втекла, або лежиш бездиханною. У кімнаті було дуже тихо, настільки, що мене це насторожило.

«М-да, — думала вона, розрізаючи бутерброд, — вважала, що параноя тільки в мене вмикається».

Він мовчки споглядав, як вона снідала, й сам не забував про напій. Зник страх, їй здавалось, що кожен ранок вона прокидається, щоб випити разом з ним кави. Ольга дивувалась небажанню лізти у телефон, щоб глянути новини чи відписати друзям у месенджері, хоч й чоловік охоче сповістив пароль до мережі й сам час від часу відволікався на екран смартфона.

— Тут будуть гості? — спитала, коли скінчила зі сніданком й помила посуд. — Чи буде чергова зустріч Спільноти?