Глава 15. Нічні етюди

Він грав на фортепіано, коли вона спустилась на перший поверх. Нічим непримітні двері, невеличка кімната й музика, що пробирала до мурах, ніби переносила в атмосферу красивого відчаю, який відчував герой драми. Тут  і моменти щастя, горя, радості від перемоги й сльози поразки. Магістр грав, сидячи до неї обличчям, що приховувала сріблясто-матова маска. Ольга застигла на місці, мов зачарована. Потім вже чоловік вказав їй на софу, що була неподалік нього. Коли остання нота прозвучала, тиша у будинку простояла десь з хвилину. Дівчина не знала як почати розмову, настільки творчість Магістра вибила її з колії, а він… Він наче насолоджувався.

— Йдемо до вечері, Белло, — мовив сповнений спокою та роздумів, — пора.

Тоді вона дивувалась тому, як Магістр їсть — маска залишалась на ньому, але все ж таки, здіймалась невеличка частина, що показала тоненькі губи, додаючи нові штрихи до портрета його особистості. Вона вирішила вночі пробратись у ту другу частину будинку, куди вхід заборонено. Чекала з завмиранням серця, вслуховувалась в кожен звук, що порушував тишу і нарешті наважилась вийти з кімнати.

Як виявилось, він не спав, тільки Ольга обережно прикрила двері, силует Магістра з’явився у протилежному кінці коридору. Сироти пройшлись по тілу, стримала викрик розчарування, що так й застряг у горлянці. Стало недобре. Хоч шовковий халат був довгим й не довелось ніяковіти. Світло ввімкнулось, Магістр був у масці, чорна піжама відкривала міцне тіло, але знову ж таки — на голові була якась накидка й колір волосся не розібрати, рукавиці на руках.

«Він, що й так спить? — подумала, спостерігаючи, як він наближається. — Колись ту личину знімає чи ні? Хворий якийсь!»

— Маску я полишаю тільки тоді, коли один вдома, Белло, — голос пробирав до кісток, здавалось, що він надлюдина, бо думки прочитав. — У мене теж є життя поза Спільнотою.

— Не здивуюсь, якщо й дружина й діти намалюються, — буркнула вона, зціпивши руки у замок на грудях.

— Думаю, чимось іншим тебе шокую, — хмикнув Магістр, — подумай собі цими днями: чи став би я везти тебе за місто, якщо маю родину?

Він хлопнув у долоні, Ольга здригнулась.

— Ти чому не спиш, біда?

— Сон не йде, — відповіла, позіхаючи, тут же прикрила рот долонею й відвернулась.

Рука співбесідника опинилась на плечі.

— Надіюсь, це не через бажання пробратись у мої кімнати.

Дівчина завмерла наче статуя. Він змусив її обернутись до себе, потягнув за плече. Ольга ойкнула від болю.

— Й що ж ти там хочеш знайти окрім мого одягу? Таємниці всесвіту? Спільноти?

— Ні…

— А переляк в очах каже про інше. Ох, якби ти опинилась у моїй кімнаті у такому вигляді, то я прийняв це за виклик. Результат — покарання так зване та одруження.

Чорна пелена, мов затьмарила розум й погляд. Ольга відчувала тільки лють, ніби опинилась тоді перед Олегом, така беззахисна й бажана. Магістр зловив її за п’ясток, та відступив крок назад ухиляючись від другого удару.

— Я тобі покажу згоду й все, ах ти…

— Ти забуваєшся, Белло!

Різкий викрик не привів до тями. Важко дихала, коли він притиснув її до стіни заломивши руки, ніби злочинниці, навалився вагою свого тіла, щоб Ольга не вирвалась. Тоді за злістю прийшов розпач зі сльозами. Більше не втікала зі міцної хватки й не тягнулась до вази, що стояла на комоді неподалік, щоб розбити об його голову. Магістр нічого не говорив, відпустив тільки тоді, коли дівчина опустилась на підлогу й дивилась на нього з-під лоба.

— Ще один випад у мою сторону й ти пошкодуєш, Белло!

Погляду не зводив, поправляючи рукав піжами. Їй так хотілось завдати йому болю, хоч Магістр не був Олегом.

— Той, хто сприймає жінок, як іграшок, не любить поломаних ляльок, згадай це, коли зустрінешся зі своїм кривдником, — тихо мовив, підіймаючи й зазираючи у вічі. — Він буде радіти твоїй слабості, бажанню відомстити йому!

Чоловік повів за собою, плеснув у лице прохолодною водою, змушуючи прийти до тями. Через хвилин десять вручив ромашковий чай сів біля неї у вітальні.

— Ну? — порушив мовчання. — Ти мені розповіси, за що я ледь не отримав удару в пах? Жорстокої розправи, бо здоровий глузд полишив цей прекрасний будинок на декілька хвилин.

Ольга відвела очі. Поставила чашку з напоєм на стіл, згорбилась й обняла себе за плечі. Нервовий ком у горлі застряг, вона не могла щось сказати, відчуваючи, як по щоках знову йдуть сльози. Магістр сьорбав чай й поки був незворушним до її емоцій, кам’яним, як статуя. Вона дивилась в одну точку, перебираючи думки, витираючи сльози. Врешті він не витримав й простягнув хустинку, а потім вмостився поряд, порушуючи кордони. Вчергове лють розпочинала горіти полум’ям, але Магістр виставив перед собою руки в знак примирення.

Незручна мовчанка тривала десь з дві хвилини.

— Хто він й що хотів? — мовив чоловік, вочевидь дійшов до певних міркувань й хотів впевнитись у висновках.

Оля закусила губу, потім потягнулась до горнятка. Вона ніколи не любила ромашки й чай з них, хтось казав, що він заспокоює, але Білоцерківська знала… Для того, щоб спокій прийшов у її життя, потрібно втопити у морі з ромашкового чаю всіх ворогів, можливо й тоді зможе спати міцно. Вона ще згадала, як колись у дитинстві, у кінці вересня, поїхала з батьками на природу. Пам’ятала чудово, як гуляла по полю, дивуючись стерні. Намагалась босоніж пройти, але отримала прочуханки від Андрія. Тоді Ольга втекла куди очі бачили, поки Юрко переключив на себе увагу. Йому тоді від сили роки два було. Втеча закінчилась полем з квітів. Ромашки росли й горя не знали, поки до них не потягнулась рука дівчини. Її не знайшли одразу, бо вона потонула в різнобарв’ї, прийшла сама, чуючи крики, принесла з собою величезний оберемок, за яким могла сховатись. То були світлі дні й прекрасна, тепла осінь, що залишила по собі найяскравіші спогади.