Глава 14. Будинок

Вони були у передмісті. Ольга здивовано дивилась по сторонах, поки Магістр заїжджав у просторий двір, прихований за чорним парканом й височезними воротами. Сироти бігали по тілу, якось ще було спокійно, коли вони їхали, коли знаходились у межах міста. Він майже не говорив під час дороги, все ж включав музику, здебільшого класичну, постукував в такт мелодіям пальцями по керму.
Білоцерківська попередила батьків про свою відсутність у мережі, Алексу лиш написала одну фразу у помсту за його відключений телефон й таємниці на тижні.
«Все ж, — думала вона, — у мене теж є секрети, про які ніколи не розкажу».
Всю цю рутину: пролистування сторінок у соціальних мережах, діалог з Вікою про справи на навчанні, дівчина використовувала, щоб утихомирити тривогу. Руки тремтіли, що й помітив чоловік.
— Я не став псувати свято сімейства Білоцерківських, — сухо мовив Магістр, коли двигун автівки перестав працювати після оберту ключа, — а у мене було чим розворушити осине гніздо, повір. В останній момент пожалів дитя, тому не смій псувати моє святкування, второпала?

Ольга кивнула, з жахом слухаючи його слова. Тут же новий клубочок тривожних думок закрутився в голові.
«Що він знає такого, що не відомо мені? — промайнула думка, від якої вона нервово ковтнула. — Знову щось батько втнув? Чи хтось з ближнього оточення? Можливо тут ректор ще й замішаний, да будь він проклятий!»
За роздумами, двері відчинились, чоловік подав руку, галантно, запрошуючи до виходу. Чорна парасоля змушувала її йти поряд з ним. Білоцерківська охнула від краси будинку та території: великі ділянки засіяні травою, рівно скошені та підготовані до зимівлі, дерева посаджені у ряд, підігнані під висоту, наче хтось гілля їм спеціально підрізав, багрові кущі, що ще не скинули листя, ялини й туї. Зупинилась, навіть не зважаючи на Магістра, дивилась, мов вперше бачила таку красу. Неподалік паркану навіть калина росла, чиї червоні кетяги привертали око. Не обійшлось й без троянд, декілька кущів яких були біля будівлі, мов запрошували пройти далі. Дощ й атмосфера похмурості додавала шарму світло-коричневому фасаду будинку з величезними вікнами у білих рамах.
Магістр прикрив очі, блаженно насолоджуючись звуком капель дощу. Ольга вслуховувалась в тишу. Тут ще були людські оселі й вона бачила машини, що їхали їм назустріч, але здавалось: вони двоє тут на самоті.
«Ідеальна місцина для вбивства», — подумала дівчина.

Подумала й здригнулась. Магістр тут же положив руку на її плече, наче прочитав думки. Вітер дав про себе знати різким поривом, в обличчя прилетіла жменя капель води.
— Йдемо, — сухо мовив чоловік, — тобі довго не можна стояти на холоді, щоб не захворіти й не зіпсувати мені свято!
Він так часто повторяв слова про невдале торжество, що їй навмисне хотілось знайти якусь пригоду на свою прекрасну голову. Правда, що саме святкують не говорив, відмовчувався, буркотів собі щось у маску.
Коли вони ввійшли в середину, Магістр одразу почав натискати кнопки на панелі. Вона ж залишила взуття й сумку з курткою біля дверей й пройшла у вітальню.
«Будинок мрії, — стримувала подив, — краса й тільки».
Тут був камін, дрова в якому складені рівно, наче під лінійку. Вогню ще не було. Шкіряні дивани, червоне замшеве крісло у главі журнального столика, вази з сухоцвітами, стеля оброблена деревом, що наче наповнювала своїм ароматом весь будинок. Одразу східці праворуч на другий поверх.
Магістр, нічого не говорячи, пішов на вулицю та невдовзі з’явився з пакетами у руках. Білоцерківська дивувалась відсутності пилу, рівним рядам книг на невеличкій поличці та навіть фікусу, що стояв неподалік вікна.
«Як він його назвав?..  Йоріком напевно».
Посміхнулась своїм думкам, помічаючи, що тривога за вивченням оселі минула.
«Цікаво, — дівчина провела руками по дерев’яній гладі столика біля диванчиків, — це його дім? Навіть, якщо будинок орендований, він же доклав зусиль до затишку? Як часто тут буває?»
Ользі здавалось, що вона стала гідною, щоб дізнатись шматочок життя неприступного Магістра, чию маску іноді бачить у снах. Згадала про ненависть й свої наміри викрити Спільноту. Почервоніла. Можливо їй це вдасться навіть ціною свого життя?
«Яка ти нелогічна, — докір здорового глузду з’явився у голові, мов мати, що сварить дитя, — він же нашкодить твоїм близьким й оком не моргне».

Наче дві особистості поселились в ній. Білоцерківська відчувала, що починає божеволіти. Всі вагання перервав чоловік, що уважно спостерігав за нею.
— Зазвичай я сиджу у червоному кріслі, — тихо мовив він, — це моє місце, тому візьми це до уваги.
Ольга нервово всміхнулась. Це був один з її улюблених кольорів, якщо не брати до уваги чорний, золотий та фіолетовий з темно-зеленим. Тут же насупилась, бо згадала про Агнію.
«Цікаво, та видра у червоній масці тут теж була? — сіла на диван, спостерігаючи за Магістром, що прямує до кухні. — Чорно-золота маска у мене, він наче знав…»
Насупившись та задумавшись попрямувала за господарем будинку. Кухня була просторою, звідси можна було вийти на задній двір крізь двері. Ольга застигнула біля вікна, відвинувши тюль й дивлячись на аналогічний зелений газон, бесідку, місце для готування на відкритому вогні та на невеличкий басейн з фонтанчиком. Далі — рукотворне озеро з квітучим лотосом.
— Він зимуючий, — тут же повідомив Магістр, помітивши її здивування, — мороки з ним багато, але то не моя справа.
— Це ваш будинок?
Мовчання.
— Ваш, — констатувала дівчина, відійшовши до острівка зі стільцями й сіла в одне з них.
— Я схожий на людину, що буде затримуватись довго на одному місці?
— Нічого про вас не знаю.
— Гарна спроба, — хмикнув чоловік, виймаючи продукти та розкладаючи їх на столі, — тільки відповіді не буде.
— Значить цілі вихідні будемо гратись у мовчанку?