Глава 13. Дощ

Алекс готував вечерю, трохи похмурий, замислений й стомлений. Ольга взяла для нього солодощі зі свята, які вони скуштували за чаєм. Була у вечорі напруга: її турбував Покровський, не вагалась розповісти про нього. Його ж — невідомі міркування, що хотілось дізнатись.
Дівчина навіть мимоволі представила, що добирається до глибин свідомості Олександра Дмитровича в буквальному сенсі — роблячи лоботомію. Уявила й здригнулась.
«Вплив Магістра, — насупилась, — й „палко коханого“ ректора теж».
Вона гортала то сторінки в соціальних мережах, не знаходячи для себе нічого нового, то споглядала конспекти до завтрашнього семінару з лінгвокраїнознавства. Передчуття були погані.
— Ти станеш студентом року, — Алекс все ж відволікся від роботи й сів напроти неї за столом. — Така наснага у навчанні…
Він видавив з себе посмішку, хоч й був похмурим. Вона бачила, що щось його турбує й закрила зошит.
— Ми й далі будемо грати у хованки? — спитала тихо, погляду не зводила з нього.
— А хочеш? — чергова усмішка й білосніжні зуби. — Квартира невелика, знайду тебе швидко…
— Де ти був ці дні? — перебила його Ольга. — Я телефонувала й писала. За сьогодні вже питати боюсь.
Він мовчки свердлив її поглядом. Дівчина накрила його руку своєю долонею, маленькою й тендітною, трішки спітнілою від хвилювання.
— Цікавитись, де була ти, як розумію — сенсу немає, бо це зіграє з нами у злу гру?
Вона кивнула. Алекс важко зітхнув.
— У моїх батьків проблеми з бізнесом, — дивлячись в очі, повідомив він, — вчора була нарада, потім — їздили на могилу до сестри, згадували. Сьогодні у неї день народження.
Холодний піт пройшовся по спині. Білоцерківська, здається, випала з реальності на декілька секунд, уявивши себе на його місці.
«А якби Юрчик потрапив би туди й не повернувся?»
Помотала головою, проганяючи темні, як крила ворона думки й обняла чоловіка, сівши на коліна. Той спантеличено ойкнув, мов боявся близькості між ними, легенько притримав її за талію.
— Я дуже боюся, — прошепотіла Ольга. — За нас. За всіх. Не більше твого хочу, щоб пуста домовина на могилі Марії такою й залишилась. Тобто, щоб та була жива.
Алекс погладив її голову, ввійшовши в меланхолію. Білоцерківська відкрила свій зошит й видерла з нього листа.
«Спробую дізнатись», — написала спішно.
— Ця гра може погано закінчитись, — похмуро сповістив чоловік. — Так довго сидіти у мене на колінах…
«Ти й сам цього хотів», — була її відповідь у наступній вільній клітинці.
— Оль, — він поставив її на ноги, — ми з тобою у відносинах не так довго, тому поки стосунки будуть у режимі платонічних, ти сама маєш захотіти, а я повинен вберегти тебе від біди.
— Ти ж сам казав, — вона скала руки на грудях, вже навіть не думаючи про ймовірне слідкування.
— Моя совість мене загризе, бо використовувати тебе не хочу, — чітко проговорив він, ставши напроти дівчини, зазираючи у вічі, ніби хотів вселити у неї правильні думки. — Красу потрібно оберігати й невідомо чи покохаєш ти мене, я бачу, що минуле ще не відпустило тебе. Розумієш? Ти тремтиш, коли я зненацька беру тебе за руку, а потім в очах з’являється тінь злоби й агресії. У мене з жінками достатньо досвіду, щоб знати: це відголос аб’юзу й захисні механізми психіки.
Ольга прочистила горло, що розмова змушувала відтворюватись у пам’яті. Ніби током вдарена, відійшла від чоловіка й хутко зібрала свої речі.
— Якщо не хочеш, то не говори, але і я тоді не буду відвертим з тобою.
— Піду до себе, — голос її був сухим, — гарного вечора!
Вона вилетіла з його квартири, швидко закрила двері своєї, радіючи, що ключі є тільки в неї. Притулилась до дверей спиною, сповзла на підлогу. Легкий тремор по тілу, душу ніби ножем полоснули.
 «Він змушує мене згадувати! Хоче, щоб я відкрила ящик Пандори! Ні! Спочатку дружбу заводить, щоб сестру віднайти, зараз — відмовляє від наміру. Що за гру веде? Й чи не гірше він за Магістра?»
Думок ще було багато, як й хвилювань.

***

Ольга йшла, як тіло без душі після пари Покровського. Втекла з останніх занять, бо не могла витримати тиску стін. На вулиці крапав дощ, заганяючи людей у будівлі.
«Я його ненавиджу, — подумала дівчина, переходячи дорогу. — Якщо батько насправді попросить скріпити дружбу двох родин — доведеться брати гріх на душу або ставати Марією! Можливо, вона й не просто так зникла, а теж ледь не зійшла з розуму від сімейства свого? Алекс ще той жук, там десять таємниць зарито, а біля них — двісті апельсинових кісточок, що повинні вирости у сад й сховати непотрібне».
Насуплена й згорблена. Курточка вже промокла, як й штани. Парасоля залишилась у дома, адже ранок тішив сонячним промінням й не говорив про біду. Погода наче перемінилась відповідно її стану. Звісно, Ольга розуміла, що не є обраницею долі чи магом, що може викликати стихію. Тремтіла від холоду.
Телефон трелями сповістив про дзвінок, здавалось, що Покровський й тут вирішив дістати її, але ні. Невідомий номер. Вона спинилась, вже не знаючи, що гірше — ректор чи той, хто ховається під срібною маскою?
— Погода не радує, бачиш чорну автівку, що стоїть біля антикварного магазинчика?
— Добрий день…
Ольга поморщилась й глянула перед собою, де за парковою алеєю був квартал старих будівель. Коричневий фасад чітко виділяв дорогу машину з тонованими вікнами.
— Я ще тобі показую руку у білій рукавичці. Сідай!
— Що? — тут же вирвався хрип з її горлянки.
Дівчина стояла спантеличеною, дивилась навкруги шукаючи шляхи для відступу. Дерева прошелестіли гіллям. Людей було мало навкруги — вони йшли по своїх справах.
— Белло, — голос Магістра набув ноток роздратованості, — ти ж не хочеш, щоб ми стали героями тієї похмурої книжки, що ти читаєш?
— Ні, — відповіла вона, приклавши руку до лоба, перевіряючи, чи не сталась з нею біла гарячка.
— Йди у машину й не змушуй мене чекати. Швидко!