Глава 12. Покровський

Свято було чудовим, якщо не зважати на Покровського, що споглядав на дівчину час від часу. Спочатку вона захотіла запитати у батька, що той забув на святі, але потім змінила наміри, бо Юрчик відволік. Малому потрібно було розпаковувати подарунки, веселитись з друзями, а без сестри йому цього не хотілось. Рідний дім. Тут пахло випічкою та молоком для неї завжди, навіть, коли на столі були інші смаколики. Нарешті родина змогла спокійно видихнути: проблем немає. Ольга раділа святу, обіймалась з близькими, бешкетувала з друзями брата, бігаючи по будинку та граючи у хованки. Хоч якось відірвалася від тривожних думок.
Алекс ніяк не пояснив свою відсутність, лиш знизав плечима та виказав небажання порушувати таємницю. Говорили вони зранку, бо дівчина прийшла додому пізно, а йти до нього… Вони ще не стали настільки близькими, навіть першого цілунку не було. Вона на святі, а він десь там у дома, чи знову у справах бігає.
Вона зайшла у свою кімнату, щоб хоч трохи перепочити, на навчанні день був складним, а ще погано виспалась, тому втома давала свої плоди. Ольга час від часу позіхала, прикриваючи рот рукою. Тільки сіла на ліжко, як одразу важкі думки, мов ворони, налетіли.
«Де був Алекс? — перше питання, виникнуло з і свідомості. — Дивно, що телефон був вимкнутим, він же не може бути Магістром? Його сестра зникла там, а може це все байка? Тоді нащо я йому?»
Ольга лягла, роздивлялась білу, мов хмара на небі, стелю. Не вперше вона тут намагається зібрати осколки мозаїки, що хтось розбив. Поки клею не було, щоб все зрозуміти — скло було гострим та й дівчина не бачила візерунку.
«Вчора всі отримали завдання у конвертах, — друге міркування, вийшло з-за кутка, ніби людина, яку в житті давно зустрічали, — окрім мене. Всі відкривали листи й читали, а я стояла одна… Що це могло б означати?»
Магістра вона потім не бачила, хоча здогадувалась про його присутність на балконі. В темряві він вмів приховуватись.
«Це знову якась його гра. Він випробовує мене на міцність, от тільки скоро я надломлюсь».
Вмить захотілось скинути з себе ношу, що не давала спокійно дихати, зірвати червоні нитки, що тіло оповили, от тільки їх спочатку потрібно побачити. Вони невидимі, як капля вина у морі.
«Він псих і геній одночасно. Так вміти грати на фортепіано, — думала дівчина, звертаючись до пам’яті й згадуючи мелодію, яка пробирала її до сиріт. — Хочу дізнатись хто він, що приховує під маскою… Можливо там спотворене лице?»
У двері постукали. Роман навіть не чекав на дозвіл ввійти, самим нахабним чином опинився в кімнаті, легенько посміхаючись.
— Нам потрібно поговорити чи не так?
«Грім би тебе побрав, а потім — всі незадоволені жінки у нашому університеті!»
— Вибачте, Романе Олеговичу, але я декілька днів бігала за вами й спілкуватись зараз з вами про курсову не збираюсь!
Ольга підвелась й зазирнула йому у вічі, ще у неї виривалось бажання дати ляпаса ректору, але дівчина стрималась. Він підійшов й став напроти неї.
— Потім будемо говорити про твою роботу, — прошелестів його голос. Хитрий, трішки оксамитовий.
— Спільних тем для розмов у нас більше немає…

Білоцерківська склала руки у замок. Погляду не зводила зі співбесідника, бажаючи, щоб пішов геть. От тільки здіймати галас й псувати свято — справа така собі.
«Батько прибіжить, ось цей відбрехається, — подумала вона. — Щось виясняти сенсу не буде, хоч потім з Покровським побесідують щодо його поведінки».
Роман сів на край ліжка, похлопав по покривалу біля себе, ніби запрошував, потім всміхнувся.
— Ти, коли злишся, схожа на маленьке собаченя, що на слоника гавкає.
Вона фиркнула й примостилась поодаль від нього.
— Слон повинен пам’ятати, що у цуцика будуть сили, щоб відірвати його хобот!
Покровський пропустив її слова, підсунувся ближче, обійняв дівчину за плечі.
— Що… — не встигла договорити вона, як чоловік її перебив.
— Ти знаєш чому я тут, — прошепотів Роман на вухо.
Від його посмішки, напускних веселощів й кривого гумору не залишилось й сліду. Серйозний вираз обличчя, він виглядав так, ніби хотів закатувати Білоцерківську.
— Мовчи, — знову проговорив, зціпивши зуби.
Ольга вже збиралась натовкти йому пику, от тільки ректор вхопив її за п’ясток. Від болю, що затьмарив їх обох, вона викрикнула, але чоловік не відпустив її.
— Ще трохи і я буду захищатись.
— А я розумію, — Роман знову нахилився до її вуха, — розумію, чому він звернув увагу на тебе. Бачу, чим цікавиш.
Це «він» Покровський виділив особливою інтонацією, навіть голос повернув до нормального звучання, а потім знову перейшов до шепоту.
— Бажання підкорити непокірну. Воно забагато насолоди приносить.
Сироти по тілу пройшлись. Ольга прикрила очі, важко дихаючи, примари минулого хотіли наздогнати. Роман погладив її по голові й обійняв, намагався заспокоїти, що було неочікувано.
— Відпустіть, — мовила вона, — бо зараз…
— Ти тремтиш, як листок дерева з вітром, ти мені нічого не вдієш, Олю, та й ми не договорили.
В кімнаті панувала тиша, поки вона заспокоїлась. Роман вивчав її, щось собі підмічав пильним поглядом, наче Білоцерківська піддослідна.
— Андрій веде перемовини з моїм дядьком, щоб почати спільну справу, — він прочистив горло й подивився на свої долоні, — одним з варіантів може бути наше одруження, яке закріпить дружбу двох сімей.
— Що?!
Білоцерківська піднялась на ноги та ледь не жбурнула в нього декоративною подушкою, що якраз під руку попалась.
— А я? У мене є стосунки взагалі! Ні!
Роман виставив перед собою руки, ніби хотів захиститись від її емоцій та напору.
— Це поки у планах, — він опинився напроти неї й зазирнув у вічі, — але думаю, ми одне одному станемо у нагоді.
Роман підморгнув та нахилився. Ольга очікувала: співбесідник щось сповістить, але не тут то було. Покровський поцілував її у щоку й швидко відстрибнув, наче очікував атаки.
— Ольго, думаю, продовжувати працювати над курсовою ви можете, матеріал, що я побачив — поки мене задовольняє, пишіть перший розділ, а перероблений план я вам скину!
Він ще плеснув у долоні, а потім направився до виходу. Подушкою вона все ж кинула, от тільки чоловіку було байдуже, відповідь — сміх.