Глава 9. Садівник

Вона чудово пам’ятала мить після пробудження, запах нашатирного спирту, від якого нудило й сині, мов море, очі. Стурбовані. Ольга б ніколи не подумала, що Магістр може відчувати провину, будучи місцевим князем невеличкого елітарного товариства. Втім, він одразу відсторонився від неї, закриваючи медикаменти, а потім підійшов до вікна. Вдивлявся в темряву, чи в те, як люд Спільноти покидає будинок… Те мовчання, що було з декілька хвилин, бо ніхто не хотів переривати тишу, що осіла тут, закарбувалось у думках. Ольга знаходила у ньому особливий сенс, розслаблялась чи сходила з розуму після божевільних завдань. Світло у кімнаті, де вона лежала на ліжку, сліпило очі. Тоді він відрегулював його. Маска дівчини лежала біля неї, нарешті дихати було легше.
Їй не хотілось корити його, але Магістр, напевно, побачив в погляді її німий докір.
— Арман живий, — сухо відповів, повертаючись до вікна, — Гертруда теж й решта учасників Спільноти.
Можна було зітхнути полегшено, але смуток застряг у горлі й не хотів забиратись. Потім все ж він сів на край ліжка, доторкнувся тканиною шовкової рукавички до її щоки. Дівчина здригнулась. У двері постукали.
Магістр жестом наказав натягнути їй маску й пішов відкривати, потім — на її руках опинилась кава і декілька сендвічів. Вона дивилась підозріло на співбесідника, потім — на їжу.
— Тебе ніхто не отруїть, — він знову вглядався в темну глядь скла, — все нормально, мені повідомили, що ти любиш каву.
«Спочатку доводить до безумства, — з-під лоба зиркнула на нього Ольга, — потім вдає хорошого… Що ж за план такий?»

Тіло було стомлене після нічних блукань, ноги боліли, вона відставила від себе тарілку й помасувала ті ділянки, де оселився, нестерпний, як здавалось, біль. Батько вчив її робити так. Втім, у відповідь на турботу про себе Ольга отримала колючий погляд. Магістр, здавалось, ще трохи й почне бурчати під маскою, як незадоволений кіт, якому ненароком ступили на хвіст.
«В його випадку — шипіти, як змій, — майнуло у її думках, коли взяла філіжанку кави, — надіюсь, не отруйний».
— Як тобі вечір?
Білоцерківська тільки ковток кави відпила, насолоджуючись вишуканим смаком арабіки. Не вистачало тільки молочної пінки, але… Й еспресо вона полюбляла також.
— Я б не хотіла пережити його ще раз, — відповіла, поморщившись.
Магістр опинився напроти неї, ніби чогось очікував. Декілька верхніх ґудзиків на піджаку та сорочці були розстебнуті, тепер вона бачила міцну шию, яка рівним рахунком не говорила про щось.
«От би ще підгледіти якусь його прикмету, — їх погляди зустрілись, — очі… Не думаю, що це його колір. Скоріше за все — лінзи. Такий от поза будинком підійде знайомитись чи ще щось, а ти гадки не будеш мати».

Його образ покритий містеріями, хотілось розгадати. У ті миті їй хотілось дізнатись про Магістра якомога найбільше. Дізнатись й викрити інформацію. Помститися… За себе, за всіх. За Марію, що зникла. Вона дивилась у його зіниці й розуміла, що не відчуває страху поки, а лиш зрощує ненависть.
— Нормальна людина не захоче шлятись по лабіринту й лісу вночі, ранити руки, чути чиїсь крики й бачити, як на когось направляють пістолетне дуло.
Голос не тремтів. Був сухим й рівним, вона ще й знизала плечима, зберігаючи спокій, відпила напою. Магістр сів на край ліжка, глянув на подряпини від троянд.
— Не захоче пам’ятати про покарання Гертруди й Людвіга. Буде мати на меті дізнатись більше про Спільноту, щоб знайти хоч якесь виправдання, щоб з розуму не зійти.
У синіх очах вона не побачила емоцій наразі. Чоловік не відпускав її долоню, стиснув сильніше.
— Не я вигадував правила, — тихо мовив, не відводячи погляду, наче хотів ним пронизати її душу, — й не мені їх змінювати. Наша Спільнота дуже відрізняється від інших.
— Тобто? — Ольга ледь не вдавилась кавою, прокашлялась. — Існують ще?!
Він змовчав. Подивився на її долоню, що не хотів відпускати.
— Як ти думаєш, Белло, я б зміг вбити людину?
Сироти по тілу пройшлись, співбесідник це помітив, як й нервовий тремор. Знову неприємна тема, знову спогади…
— Я думаю так, — впевнено мовила Білоцерківська, зазираючи Магістру у вічі. — Здається, це було б без сумнівів, в одній з кімнат цього будинку, де ніхто нічого не почує й не побачить.
— Он воно як! — він хмикнув. — Я — вбивця!
Їй ще хотілось сказати, що звична людина не буде змушувати інших підписувати контракт, де є добровільна згода не смерть, що ці покарання — не норма.
— Я чула, що потрапляючи у Спільноту, дехто зникав безслідно, — тихо вимовила й стиснула його долоню у відповідь, — як би це абсурдно не звучало б, але так є.
— Яка птаха нащебетала? — він звузив очі. — Треба буде знайти і їй підрізати крила й детальніше пригледітись до твого оточення поза Суспільством.
Він схилив голову. Руки звільнились. Нарешті Ольга змогла відсторонитись від нього. Він задумався.
— Магістре, а ви б мене вбили?
Питання спало на думку моментально, вона довго не думала, а тепер жаліла за свою поспішність. Господар будинку помовчав, дивився на старовинний килимок під ногами, його візерунки — золото з чорним та червоним, квіти птахи й все, що фантазія побачить.
— Ні! — мовив серйозно й нарешті поглянув на дівчину, зціпив пальці рук у пірамідку. — Серед багатьох кущів троянд завжди знайдеться та, що найбільш радує око садівнику. Йому немає сенсу її зрізати, щоб ніжне листя зів’януло, тільки хіба що, одразу засушити й берегти, як пам’ять.
— Поки не з’явиться нова квітка, — прошепотіла Ольга.
Кава трішки додавала сил, та й вона дивувалась своїй стійкості, хоча використаний шприц й ампула біля нього підказували, що у безпам’ятті їй щось ввели.
— Нова квітка, — він пробуркотів й вдарив себе по коліну. — Садівник вибагливий, він довго шукав найкрасивішу троянду, він вже виріс. Йому не цікаві чудові на вигляд, а тільки доторкнешся — хворі рослини. Не його обов’язок лікувати їх. Він не грається з метеликами, колекціонувати їх — сенсу немає.
Білоцерківська насупилась не знала як трактувати слова, що почула.
— Тобто, я особлива?
Він не відповів. Підвівся, знову підійшов до вікна, вдивляючись у небо.
— Що ти приховуєш від всіх, Белло? Що тебе мучить?
Ольга не відповідала, вона поставила філіжанку й лягла, беручи маску до рук. Решта речей, як виявилось, вже були тут — у кутку кімнати на диванчику.
— Запам’ятай: таємні ігри з Магістром неможливі! Він рано чи пізно дізнається про них й тоді йому потрібно виносити вирок. А він… Не любить таким займатися!
Вона позіхнула, не відчуваючи ніяких емоцій.
— Я вколов тобі препарат, — сповістив він, відбираючи маску, — він може викликати сонливість, тому зараз ми підемо до машини й вже на ранок ти прокинешся в себе в дома.
Ольга тільки рада була покинути будинок, хотіла б не повертатись, але загадка, пов’язана з Магістром не дасть їй спокою. Вона це знала. А ще був контракт.