Глава 8. Блукання. Ліс

— Ти, що, йолоп? — спитала Гертруда, як тільки відійшла від переляку.
Власник оранжевої маски з золотими узорами вирішив покепкувати, налякавши дівчат, що втікали від центру лабіринту. Негідник вискочив несподівано. Ольга, не очікуючи такого повороту, ледь не зіткнулась з ним, бо бігла першою. Тепер лежала на землі, проклинаючи ідіота, важко дихаючи. Хриплувата посмішка промайнула крізь помаранчеву маску, потім — кашель.
— Армане, — подруга допомогла Беллі підвестись, — Магістр дізнається про витівку твою, тут можна і серцевий напад отримати й померти на місці.
Дівчина ще підійшла до нього, вдарила по нозі. Ольга ж закрила очі, глибоко вдихнула й першим ділом почала збирати ліхтарик зі шкатулкою, які лежали на землі, що поросла травою.
— Ну-ну, — нахаба продовжував глузувати, — ще дужче вдар, тоді і я піду жалітись. То, Белла вже не така хоробра, як здається?
Його смішливий тон… Дурна витівка, чимось нагадали їй про Олега. Ще одні спогади, які пам’ять намагалась уникнути. Білоцерківська зітхнула й підійшла до кривдника.
— У нас немає часу, гумористе ти мальований, але потім, я нагадаю тобі за образу!
Голос був льодяний, Гертруда взяла її за ліктя й дівчата пішли.
— Буду цього очікувати! — повідомив Арман їм у спини.
— Вилупок, — пробуркотіла Ольга. — Серце ледь не зупинилось.
— Гадки не маю, яка у нього роль, але не думаю, що Магістру сподобається його витівка.
Вони вдивлялись у мапу, Гертруда світила ліхтариком  позаду, ніби очікувала, що хтось піде за ними слідом. Вибратись з лабіринту вони змогли тим же самим шляхом, знову, закрили хвіртку.
— Тобі можна зітхнути з полегшенням, Белло, — мовила супутниця, вдивляючись в рядки свого послання.
Вона ще дістала годинник з кишені й цокнула язиком.
— Година залишилась, — сповістила власниця бордової маски, — ти, напевно йди, а я сама вже владнаю свої справи.
— Ти з глузду з’їхала? — Ольга навіть й не збиралась полишати її, перехопила міцніше знахідку. — Ти мені допомогла, а я тобі. Все чесно.
Гертруда наче не хотіла брати її з собою. Помовчала, вхопилась за спину.
— Ліки ще діють, — задумливо промовила, поглянувши на подругу, — хочеш зі мною у ліс? Добре! Тільки, там, здається, наших більше й…
— Йдемо, — фиркнула Білоцерківська. — Не гай часу! У мене завдання легше — лабіринт, тобі плентатись по місцевості хтозна-куди.
— Коріння й вода, — Гертруда почала крокувати, — нам потрібно знайти… Річку?

Ольга не мала ніяких думок з цього приводу. Місцина, же знаходився будинок була загадковою. Тут все наче шкереберть пішло — лабіринти, статуї, ліс, а ще десь річка затесалась чи струмок. Голова обертом йшла. Переляк ще не вийшов з думок, як й поведінка Армана. Що, якщо він крокував за ними, як почув голоси? Підслуховував розмови? Як взагалі натрапив на їх слід? Було багато запитань, а так мало відповідей. Бажання дізнатись закручувалось вихором у свідомості. Вона хотіла тільки одного — щоб цей Арман не виявився її колишнім.
Олег. Скільки емоцій викликає ім’я, як позитивних. Перше кохання, що було взаємним, друг дитинства і сім’ї, стільки й негативу. Білоцерківська не все батькам розповіла про причину розставання. Про неї, мабуть, здогадався Артур — батько хлопця, бо швидко відіслав того з міста після тих подій. Для інших — вони посварились, Олег впав зі сходів й отримав декілька синців. Белла ще дотепер не могла повірити, що така чудова, на перший погляд, людина, юнак, що співав пісні, дарував квіти й ледь вірші не писав, може відкрити свою другу личину… Обличчя чудовиська.
Вона йшла за Гертрудою, тремтячи від холоду, страху й спогадів, що вирішили, напевно, винирнути з сірих куточків пам’яті, куди вона ховала все неприємне, травмуюче й намагалась не згадувати. Ольга доторкнулась до маски, рукавички були на своєму місці, тільки подряпини трішки давали про себе знати, іноді боліли, коли металева річ переходила з однієї долоні на іншу. Викидати її — не хотілось. Було передчуття важливості предмета.
«Хтозна, можливо Магістр за те, що я скриньку кинула десь, мені покарання впише? А може й не мені, а батьку?» — ноги тремтіли лиш від боязні, що в темряві хтось ховається. Знову.
Ольга попросила Гертруду не рухатись певний час. Тиша. Крик сови десь неподалік.
— Тьфу ти, — подруга відмахнулась, — то всього лиш птаха, Белло. Йдемо далі?

Вона кивнула й направила світло від ліхтарика вперед. Маска заважала. Заважала відчувати світ, залишатись собою, здавалось, що з нею в Ольги з’являється психічний розлад, приходить друга особистість. Дівчина хотіла б зараз дати волю емоціям, покричати серед лісу, або поплакати. Зробити все, щоб тільки стало легше, щоб тільки думки втекли, як ті вовки від пострілу рушниці.
— Ми блукаємо, та все марно, дякую тільки погоді, що ближніми днями дощу не було, — Гертруда зупинилась й оглянулась по сторонах. — Магістр дав нам непосильну ношу, точніше — мені.
Білоцерківська лиш покачала головою на репліку її. Нічний ліс затамовував подих, змушував кров стигнути в жилах, але щось манило її у сторону, ніби невідома сила вела за собою, крізь кущі папороті й сухе листя, що хрустіло під взуттям. Червоні каплі… Ольга придивилась, покликала супутницю, й зітхнула з полегшенням. То не була кров, а лиш фарба, якою, напевно, забавлявся Магістр.
Вона уявила на хвилину: чоловік у срібній масці й темних одежах, що приховують його тіло, бігав крізь дерев з відром фарби у руках, коробкою записок й того, що ховав. Яким він був? Нащо це зробив й що змусило це чудовисько наказати їм блукати у ночі серед лісу, виконуючи дурні завдання?
«Ти ж знаєш відповідь, — майнуло у думках, — він такий самий, як й Олег».
— Йдемо по сліду, — сухо мовила Ольга. — Може натрапимо на щось, дивись уважно.
Гертруда кивнула. А вона й далі міркувала про Магістра, шукаючи сліди фарби.
— Дивись! — від реакції супутниці по нещастю, вона підскочила на місці й ледь не зронила з рук скриню з люстерком.
На дереві була намальована стрілка, червоною фарбою. Потім — на ще одному, ще й ще, вказуючи шлях.
«Ну хто у здоровому глузді може придумати таке? Нащо йому це? Яка ціль Спільноти? Він про неї так й не сказав… Спостерігати за людьми, вивчаючи їх поведінку, граючись з ними, як з ляльками? Отримувати насолоду від покарань? Мати когось слухняного для своїх хворих примх? От тільки не сходиться це все з правилами».
Ольга крокувала слідом за Гертрудою. Річки вони не знайшли, лиш пеньки від дерев. Старі, мов хтось давно зрубав ті. Ідеальне коло у якому знаходилась чергова вказівка, от тільки фарба була білою.