Глава 7. Блукання. Лабіринт

«Це ж ким потрібно бути, щоб такі загадки вигадати? — подумала Ольга, тільки як на пару з Гертрудою вийшла з будинку. — Навіть гадки не маю, що потрібно шукати».
— І часто ви так блукаєте по лісу? — тихо запитала вона. — Ну… Там ніч, осінь, темнота, дикі тварини й тисяча один спосіб, щоб померти.
— Магістр майже не дає завдання поза будинком, — Гертруда глянула на людей, що стояли неподалік, — цього сезону все змінилось, тільки як закінчиться… Не знаю.
Вони були на внутрішньому дворі. Світло від ліхтариків давало змогу побачити красивий фонтан, почути перелив води з однієї сходинки поверху чорного мармуру на іншу. Нарешті Ольга мала змогу збагнути, що це за будинок — величезний, дещо в історичному стилі, незвичний.
«Якби це була б архітектурна пам’ятка, я вже б знала, — думала вона, перебираючи варіанти в голові. — Значить… Хтось викупив землі серед лісу й побудував щось подібне?»
Вона не раз чула про любителів чого схожого — жити у незвичній місцині, коли в тебе все є. Батько казав, що кілька його старих друзів викупляли ділянки на морі, у горах… Але тут? Її місто було відносно тихим, якщо не враховувати туристів, що приїздять задля архітектурних пам’яток, пари музеїв, бо колись тут народився відомий письменник. Все. Далі — звична місцина, схожа на інші містечка країни. Тут літом комарі одні чого вартують, так за кров’ю полюють, що не захочеться свіжого повітря, дарів природи, сонця й зірок нічного неба.
— Взагалі, подейкують, — прошепотіла на вухо Гертруда, — що з цим будинком викуплена добряча частина лісу й не забувай про паркан… Я ще не бачила де він закінчується.
Ольга нічого не відповіла. Тільки подумала, що не все так конфіденційно у Спільноті, як здається на перший погляд, бо звідки б взятись пліткам?
Вона помітила, що фасад будівлі був білим. Хмикнула, а потім Гертруда поволокла її за собою, бо на горизонті з’явилась Агнія. У темпі подій залишалось тільки радіти за запасне взуття й перейматись, чи не загублять слуги її речі.
— Так, — почала власниця бордової маски, коли вони зупинились недалеко від воріт, що вели у ліс, — нікого не бачу тут, у тебе що?
Ольга направила ліхтарик, що виявився внутрішній кишені плаща, на свій текст й показала його подрузі, та протягнула свій.

«Існую я серед коріння, біля мене — вода. Хутчіше ти мене віднайди, бо з тобою трапиться біда! Допоможу, захищу у вмілих руках, покажу у небо золотий шлях!»

Білоцерківська зітхнула й налякала пташку, що сховалась на вітках дерев. Та злетіла, зчинивши гамір. Двоє чоловіків у масках не сказали рівно нічого, тільки пройшли повз, викликаючи мурашки по спині. Вона впізнала Сайруса.
«Ох, недобре він глянув на Гертруду, недобре, — дівчина не зводила з нього очей. — Десь моя супутниця йому насолила, щось має до неї…»
— Пішов він до дупи, — прошепотіла подруга по нещастю. — Хай-но тільки спробує мені щось заподіяти. Магістр з нього скульптуру зробить.
Вочевидь, Гертруда по-своєму трактувала мовчання Ольги, що осягала ситуацію.
— Ну… Коли карати буде… — пролунало невпевнене та тихе, — він так же може вдарити…
— Я не хочу знати подробиць, — видавила з себе вона крізь зуби, — краще йдемо на пошуки, бо й самі отримаємо на горіхи.

Нічний ліс насторожував, Ольга й то діло дивилась по сторонах, поки Гертруда не завела її до живого паркану з зелених кущів, що заввишки були на метр вище за його гостей. Тут була біла хвіртка, звичайна, з тоненьких тростин металу, що чимось нагадували стволи очерету, зібрані докупи стрічкою. Тиша. Де-не-де лунали чиїсь кроки, то народ в масках гомонів, намагаючись зрозуміти загадку від Магістра.
— Нам треба поспішати, — сказала Гертруда й подивилась назад, — якщо у когось ще схоже завдання, тоді буде лихо, якщо не впораємось.
— Ти впевнена, що потрібно йти саме туди?
Білоцерківська дивилась на височезні, зелені стіни й стримувала істеричний сміх. Хотілось зірвати кляту маску, переодягнутись у зручніший одяг й чкурнути куди очі бачать, бажано додому, в безпеку. Ніч буде холодною, плащ не врятує, як відчувалось.
«Триста снігів на його голову, — подумала вона, вивчаючи місцину біля лабіринту, побачила стійку з картою як в музеї, — ну, добре, поки двісті, можливо не замерзне. Магістр, якщо мав змогу влаштувати цю гру, можливо, докумекає й знайде як зігрітися».

Ольга підійшла й жахнулась розміру лабіринту, що були зображені на мапі, ледь стримала лайку. Гертруда ж тільки мовчки світила ліхтариком, ніби очікувала, що це чимось допоможе. Допомогло! Тільки не цілюща дія світила, а падіння. Білоцерківська, підходячи до хвіртки, спіткнулась й повалилась на ґрунтову стежинку, витоптаною, вочевидь, сотнею, а то й тисячею ніг.
— Белло! — власниця бордової маски наполохано підбігла до неї й допомогла підвестись. — Обережніше, а то будеш як я, благати небо, щоб дія ліків не скінчилась до завершення вечора.
— Нічого страшного, — пробуркотіла Ольга, — просто коліном вдарилась.
Вдарилась й встигла помітити чорний конверт, що був причеплений до самого низу пофарбованого у білий металу. Прямо перед очима з’явився, коли тільки вона підвела голову й ліхтарик вдало впав, частково кинув світло на підказку. Ольга припала знову до землі, намагаючись дістати те, що побачила. Гра, загадка, авантюра, як Магістр називав свою вигадку, дівчина не знала, скоріше за все набирала нових обертів.
«Не здивуюсь, якщо в результаті, хтось помре, — промайнула думка в голові. — Або отримає покарання».

Конверт був з того матеріалу як той, що містив персональні вказівки, всередині був ключик.
«Зашкодити чи ні? Вибір за тобою!» — сповіщав надпис на білому папері.
Знову знайомий почерк, сироти по шкірі й бажання випити води, бо в горлі пересохло.
— Тут декілька входів у лабіринт, — прошепотіла Гертруда задумливо, — якщо зачинити один з них, то й іншим доведеться шукати другі шляхи.
Ольга довго не думала, відчинила хвіртку, почекала, поки подруга ввійшла й без ніяких докорів совісті прокрутила ключа, якраз тоді, коли ближче з’явились наступні шукачі пригод.
— Магістр цього разу вигадав щось специфічне, — говорив незнайомець, грубим голосом, — що таке небесна гладь? Де вона тут може бути, серед вічного спокою дерев?
— Думай, — відповіла жінка тихо.
Що ще вона сповістила йому, дівчата вже не почули. Білоцерківська показала знак тиші й обережно покрокувала вперед. Під ногами — трава. Здавалось, тут, у темних коридорах, де можна залишити навічно розум, крім спокою, оселився міфічний монстр, турбувати якого було заборонено. Ольга ще згадала міфи й казки, що читала на перших курсах, надіялась, що людина під срібною маскою не настільки безумна, щоб оселити тут своїх маріонеток-слуг чи дати комусь таку роль.
«Хоча, про кого ти думаєш добре… Про людину, що не цурається карати інших, щоб тільки правила свої не порушувати?»
Темрява втікала від світла й поверталась на місце, варто було тільки піти вперед. Ольга дивувалась зелені, що оточувала її. Моторошна казковість змушувала серце стискатись від кожного незрозумілого звуку. В кишенях плаща ще були часи, відлік яких вівся назад. Час втікав, наче жертва від кривдника.
— Ну, те, що я шукаю, — мовила Білоцерківська, дивлячись на мапу, — скоріше за все тут, а твоє…
— У лісі, — перебила її Гертруда. — Там про коріння сказано й річку.
— Залишилось дві години на пошуки, — Оля зітхнула, потерла вдарене коліно. — Потрібно ще…
Договорити вона не змогла, спантеличення застрягло в горлі разом зі словами.