Глава 6. Конфронтація

Чорно-золота маска була на обличчі, єдина у пакунку, що з самого ранку привезли їй під двері. Ольга тоді ще спала, але Магістр розбудив дзвінком, чим викликав бурю невдоволення, але про це він, звичайно не дізнався. Дівчина надіялась, що її прокльони за першою чашечкою кави хоч якось повпливали на нього, викликали заїкання чи свербіж по всьому тілу.
Наразі вона йшла на невисоких підборах, маючи у сумці з собою балетки. Маска, як та, що вона вдягла вперше, була прикрашена рядом пір’я зверху, приховувала все обличчя. Радість була одна — можна було не носити вуаль. Ольга намагалась звикати до примх нової сторінки життя, от тільки те, мов йшло шкереберть.
Ректор, як варто було очікувати, почав ускладнювати справи. Декілька разів, у четвер, Білоцерківська намагалась спіймати викладача у своєму кабінеті, секретарка розводила руками, телефон від Ольги він не брав, а потім, коли вона вже пішла у лікарню до матері з Юрчиком — зателефонував й висловив своє невдоволення. Ще й таким тоном, ніби вона влаштувала у коридорах Вишу погром й привела циган, щоб ті ходили по аудиторіях й пісні співали.
«Я буду чекати на вас у понеділок, — лунав голос ректора у її думках. — Надіюсь, ви знайдете час й не змусите мене засмучуватись в черговий раз».
Ольга зітхнула, перебираючи події останніх днів у голові. Все вимагало уваги й детального аналізу. Вона йшла по алеї, що освічувалась невисокими ліхтариками. Листя під ногами сьогодні не було. Хотіла вона побачити у темряві обриси загадкового будинку, що намагалась знайти по онлайн-картах, от тільки дзюськи! Нічого такого вона не побачила, а ще через хвилин десять перебирання мапи, закрила пошуковик в ступорі. Ольга намагалась вираховувати маршрут, по якому її везуть, от тільки сьогодні він змінився. Шофер провіз її через частину старого міста, що багата архітектурними об’єктами і є місцем зосередження для прогулянок жителів й туристів. Потім — попетляв по окраїнах міста, присипаючи її пильність, а далі їхали з годину. Ґрунтова дорога й дерева. Це її налякало й спантеличило.

Нарешті перед нею з’явився будинок й люди у білих масках, що стояли біля дверей. Один з них попросив її пальто, зробив з ним маніпуляції, щоб прикріпити ім’я власниці та відніс його у середину. Другий же не пропускав її до тих пір, поки не знайшов бутоньєрку з трьох червоних троянд, листя папороті й сухих віток та вчепив до її одягу за допомогою золотої булавки.
Тоді Ользі можна було ввійти в середину, залишивши свою особистість за дверима. Тут вона Белла й повинна відігравати роль коханки, от тільки як їй це зробити й кого обрати своєю ціллю вона не знала. Боялась натрапити на того ж ректора. Голос під маскою вона б не впізнала, колір очей… Що вони варті, коли біля тебе ще ошивається десяток чорнооких чоловіків? Кожен відрізняється тільки зростом, будову тіла приховують костюми й капюшони. Вираховувати людину можливо, але буде важко, а потім ще кару нести, якщо Магістр дізнається.

У залі було людно, хоча й здавалось, що кількість учасників Спільноти з минулого разу зменшилась. Дівчина, не знаючи, що робити й не помічаючи Магістра, зітхнула з полегшенням. Примостилась на диванчику у кутку великого приміщення. Таких ще тут було штук десять на око, тільки цей знаходився в напівтемряві й біля входу, напевно ті, хто носили маски не вподобали його.
Ольга вивчала їх поведінку, дещо налякані погляди, згорблені, як здавалось, фігури. Хтось веселився, або намагався це робити, вдаючи вигляд щирої радості. У кожного був прикріплений свій букетик до одягу.
«Значить, має якесь значення, — недобре поморщилась вона, радіючи, що ніхто не бачить її заклопотаний вираз обличчя, — погано…»
Вона згадала про Марію. Прекрасну балерину, доля якої привела її у Суспільство масок.
«Можливо, тоді у них була інша локація. Не вірю, що Магістр не заморочився з її зміною. Ще — чи були у них такі вечори? Що він для них готував?»
Ольга хотіла побачити зниклу безвісті подругу по нещастю, перекинутись з нею декількома словами, щоб тільки збагнути чого їй чекати від перебування тут — смерть, життя хоч якесь чи безумство? Дівчина ще подумала, що варто було б поговорити хоч з кимось, завести якісь контакти й знайомства, вивідати інформацію, от тільки не хотілось. Щось всередині неї протестувало до подібних дій. Вона боялась людей, що танцюють під дудочку Магістра й дозволяють з собою робити багато чого неприпустимого, хоч й сама такою стала.
Від роздумів її відірвали. Дещо бентежний голос, наляканий пролунав з правої сторони.

— Белла? — власниця темно-бордової маски на все обличчя, глянула на неї карими очима.
Ольга не знала відповідати чи ні.
— Магістр мені розповів про кольори твоїх масок, — тихо мовила співбесідниця, сівши біля неї, — я — Гертруда.
Неприємні спогади, що були сховані у ящик під назвою «Забути якомога скоріше» знову відтворились у думках.
— Привіт, — голос Білоцерківської незвично затремтів, вона прочистила горло, — я думала, що не побачу тебе після…
— Покарання, — завершила співбесідниця спішно й кивнула, — так… Людвіг ще хворіє й у немилості, а я ж не повелась на його слова, не розповіла про себе, тому Магістр змилувався.
— Це якийсь жах, — мовила Ольга, дивлячись на жінок, що сміялись, привертаючи увагу.
Музики сьогодні не було, як й скульптур, що вінчали залу своєю величчю минулого разу. Жаль. Їй би хотілось ближче побачити воїнів з лавровим вінком на голові, чи прекрасних муз… Було похмуро. Освітлення мало, а там, де повинен знаходитись балкон для Магістра панувала суцільна темрява. Було видно сходинки, що вели до лабіринту коридорів.
— Угу, — буркнула Гертруда, — знаю свою роль, а як мале дівча вірю тим, хто довго спілкується зі мною, — з-під маски почулось шмигання носом, — шалена доза знеболювального, спина ще дає про себе знати.
— Ти тільки не плач, — вирвалось в Ольги, — маска маскою, от тільки це незручно, задихнутись можна.
— Не буду, — вона похилила голову, не помічаючи веселих танців під імпровізовану мелодію долонь декількох парочок, — мені ще якось потрібно пережити цей вечір. Мене останнім часом не балують розмовами, а свої вологі очі від сліз я їм не дозволю побачити.