Глава 5. Розмови

Фото усміхненої балерини лежало на столі, Ольга не зводила з нього погляду, тремтячи. Олександр Дмитрович заспокоївся і все на всю розпоряджався на кухні, включивши опцію гостинності.
— Я пізно здогадався, що вона там, — похмуро й тихо мовив він, — батьки й гадки не мали, а мені довелось зібрати тільки примарні факти, що не мали правдивості, на той час.
Вона не перебивала його, слухала уважно, уявляючи себе на місці його сестри.
«Що буде, якщо я одного разу так й не повернусь? Куди зникну? Стану однією з легенд, що напише Магістр десь у своєму щоденнику чи черговою жертвою?»
— Коли Марія не повернулась, пройшло десь два дні, поки її почали шукати. Я її кімнату перевернув догори ногами на ранок, бачив маски, коштовні сукні, що були заховані під ліжком у коробках, от тільки вони зникли магічним чином вже на вечір.
Їх погляди зустрілись. Тепер вона вже не бачила в Олександрі свого кривдника, а лиш жертву, що так чи інакше постраждала від рук Магістра.
— Я розповідав батьками, от тільки ті не повірили, мов я дурнем був, а потім, через кілька місяців вони поїхали з міста. Змирились з тим, що їх донька мертва. От тільки я не полишаю надії, сьомий рік як.
Він поставив перед нею філіжанку кави та заховав фотографію на одну з полиць. Ольга глянула на похмуру погоду перших днів листопада, здавалось, що її ненависний жовтень продовжувався. Хотілось бачити сонячні дні, опале листя. Такі дні ще бувать в останній місяць осені. От тільки, що принесе їй ця пора року і чи не буде останньою у житті? На мить їй захотілось полюбити цю похмурість, небо, що бачило мільярди людських доль від народження до смерті, ці затишні вулички біля будинку, сусідів, що вигулюють собак з дітлахами, що не дають по вечорах відпочити через свій топіт. Хотілось любити. В першу чергу — життя.
«Хм… А ця Марія, так само міркувала як я? Чи їй все подобалось?»
— Я очам своїм не повірив, коли побачив повідомлення у твоєму телефоні, — прошепотів Олександр, наче боявся говорити у весь голос, щоб їх не підслухали, — я так багато зусиль поклав, щоб докопатись до істини, а вона тут… Прийшла під ніс, тоді, коли вже змирився з поразкою.
— Я не буду все одно розповідати деталей, — Ольга насупилась, наче й не було його вибачень за бурхливу реакцію й поведінку, — ворогом собі бути не хочу.
Він кивнув своїм думкам, відпив кави й поглянув на шоколадний торт, запропонував їй, тільки дівчина відмовилась. Кусок в горло не ліз. Сам господар дому скривився й поставив смаколик у холодильник. Ольга ловила себе на різних думках, розриваючись. Похмурість переходила в здивування й навпаки… Посередині десь стояв відчай, що поселився у душі з покарання Гертруди.
— Он ректор тепер від мене не відчепиться, — мовила вона зітхнувши, — він дав зрозуміти, що поки не дізнається мого імені там — спокійного життя мені не буде.
— Виродок, — прошипів Олександр, — ну… Оль, я ж можу тебе так називати? — він поглянув на неї, очікуючи згоди, ледь не зронив чашку з напоєм. — Дякую, що погодилась, для тебе я Алекс. Отож, я пригляну за тобою на навчанні, ректор — тип мутний.
Вона хмикнула, нарешті дотягнулась до філіжанки з напоєм. Втома впала на плечі й в голові поселялось тільки одне бажання — піти спати, забути про домашні справи й пари, решту клопотів.
— Його батьки загинули за дивних обставин, а дядько — дивакуватий, виїхав з країни років десять тому. У Романа розв’язані руки, якщо так говорити.
— Мені байдуже вже на нього, буде допікати — скажу Магістру, хай з ним розбирається.
Олександр задумався ще дужче.
— Телефон з собою не бери, коли будеш йти до мене.
— А ви впевнені, що після таких… Гостин, я захочу переступати поріг цієї квартири, хоч вона й затишна?
— Ти, — поправив він, невдоволено глянувши на неї, — не знаю, що там в тебе в голові. Вибачення, — чоловік зітхнув, — будуть тобі вони, не тільки словесні.
Алекс підійшов до неї, від чого в Ольги виступили сироти на шкірі,  він доторкнувся її долоні.
— Я не хочу нашкодити тобі, — прошепотів він на вухо, — повір, не пробачу себе, Оль, не пробачу! Знати, що ще одна красива дівчина зникла безслідно — важко, особливо, коли ти міг допомогти й заподіяти цьому.

У карих очах була доброта й щирість. Нарешті всі маски було знято. Білоцерківська зітхнула, відчуваючи, як до горла підпирає ком, як щоки червоніють. Їй хотілось плакати. Викладач, благо, він відносився до кафедри, яка не пов’язана з її спеціальністю, обійняв й погладив по голові.
— Поплач-поплач, тобі стане легше, — нашіптував Олександр, — ти завжди зможеш прийти до мене, якщо трапиться халепа.
Вона поклала голову йому на плече, так й вони простояли кілька хвилин, поки емоції давали вихід.
— Ось так просто, — мовила Ольга, витираючи очі,  — безкорисно?
— Не хочу брехати тобі, — він опустив погляд й відійшов у сторону, — але ти ж розумієш мої мотиви?
Дівчина мовчки дивилась на нього, очікуючи відповіді.
— Марія. Я хочу знати чи насправді вона мертва.
Слова пролунали вироком. Білоцерківська підійшла до нього й заглянула у вічі, так, ніби хотіла дізнатись всі його таємниці. Алекс не реагував.
— Я нічого не буду обіцяти. Я не хочу натрапити на покарання, та й Магістр не прийде й не викладе на тарілочку всю інформацію про Спільноту.
Голос був льодяним. У голові промайнули картинки скривавленої спини Гертруди. Чоловік всміхнувся, наче Ольга була дитиною й ляпнула щось смішне, миле й потішне.
— Ти думаєш, просто так потрапила туди? Ваш… Псих головний, скоріше за все полюбляє красивих дівчат, — Саша взяв її за п’ясток, провів долонями по ніжній шкірі, ніби насолоджувався, — а ти така. Йому наразі потрібна ти.
Погляд, яким він нагородив її тіло важко було назвати пристойним.
— Марічка була закохана в когось, от тільки не розповідала, — від його голосу Ользі ставало моторошно, — думаю, не в пересічного лоха, що під маскою ховається, а в самого головного.
— Лоха? — вона стримала посмішку. — Ви. Ой, ти, знаєш тих…
— На ректора поглянь й все зрозумієш, красуне. Лапу на тебе накласти хоче, тут навіть до ворожки не ходи, — Олександр поставив чашки в раковину, сполоснув руки.
— Поживемо-побачимо, — Ольга потерла очі, розуміючи, що це день зведе скоро її з розуму. — Піду до себе, я втомилась.
Не чекаючи його реакції, дівчина направилась до виходу, де було її взуття.
— Вибачення, — голос Алекса затремтів, — потім принесу.
Він почервонів від сорому. Ольга кивнула й пішла до себе. Звичний оберт замка й трелі телефону. По спині пройшовся холодний піт, коли вона побачила незнайомий номер. Вибору брати чи ні не було.
— Слухаю, — дівчина намагалась додати у голос бадьорості.
— Белло, — прошелестів знайомий до нічних кошмарів голос Магістра, — у тебе все добре?
— Так.
— Тоді чому ти не відповідаєш на мої дзвінки?
«Якщо він справді слідкує за кожним кроком мого життя, тоді я влипла».
— Телефон залишила у дома, — сухо почала Ольга, рухаючись до своєї кімнати, — йшла навідати сусіда, побоялась, що прийдуть нові повідомлення від вас, а він побачить.
Звуки, що роздались по ту сторону слухавки неможливо було розібрати. Серце забилось, мов шалене.
— Що ж, на цей раз повірю! Надіюсь, що наступного не буде. Ти задоволена моєю допомогою?
— Дякую. Ми скоро повернемось до звичного життя.
— Вони повернуться, але не ти, Белло, — слова ще дужче різали душу ножем, хоч й дарували маленьку радість за близьких. — Пам’ятай про це.
Чергові звуки, схожі на пориви вітру. Очевидно, Магістр знаходився на вулиці.
— Будь слухняною дівчинкою й буде тобі щастя, — сповістив співрозмовник й завершив виклик.
Вона лягла, дивилась у стелю, потопаючи у лабіринтах думок й підозр.