Глава 4. Утиск

Ольга розуміла, що життя вже не буде, таким, як раніше — в деякому сенсі тихим, безтурботним, сповненим студентськими радостями. Ні вечірки, які одногрупники влаштовують в честь останнього дня жовтня, ні інші забавки вже не були цікавими. Перед очима час від часу з’являлась ранена Гертруда, погляд Магістра й моторошний вечір.
Про те, що відбулось вона ні з ким не говорила, просто відіспалась й жила далі. Зараз вдивлялась у сіре осіннє небо крізь вікна свого Вишу.
— Ольго, — її подруга Вікторія, сіла біля неї, — бачила секретарку ректора, та повідомила, що Роман Олексійович хоче тебе бачити після цієї пари.
Їй залишилось тільки кивнути. Віка була подругою ще зі школи. Вони вступали разом на знавців мов, переносили тяготи навчального року й керування групою. Ольга була обраною старостою, а подруга — її замісником. Народ заспокоївся, коли пролунав дзвінок, очікував на викладача.
— За курсову тебе буде питати напевно, — задумалась одногрупниця, поправляючи каштанове волосся, — ректор вибагливий.
— Треба вручити медальку тому, хто вирішив перенести її написання з другого курсу на третій, — буркнула Білоцерківська, відкриваючи журнал групи.
— Ти сьогодні не в гуморі. Все добре?
Ольга кивнула. Навіть, якби б Віка почала з пристрастю допитувати причину її стану, вона б не розповіла.
«Деякі речі краще людям не знати й не бачити, бо можна з розуму зійти».
Хвилювання було, коли вже після пари з історії зарубіжної мови, вона заходила у приймальню керівника Вишу. Його секретарка тут же сповістила, що він чекає. Роман Олегович Покровський ніколи не подобався їй, ні як чоловік, ні як викладач. Було щось у ньому неприємне. Високий він сидів в кріслі, скинувши піджака й поглянув на неї крізь лінзи окулярів, що використовував для читання. Його кабінет, в якому дівчині довелось побувати рази чотири за роки її навчання, скоріше був похмурим та сірим місцем, яке власник намагався прикрасити декількома картинами.
— Білоцерківська, — голос ректора був медовим, — я вас й хотів бачити, так-так.
Вона чудово знала, що він друг її батька, але довіри до нього не мала. Випадково потрапила до нього, як до керівника курсової й жаліла.
— Як просувається робота? Коли вам буде зручно принести список джерел й план на консультацію?
Його темні очі наче пронизували дівчину. Роман часу не гаяв, дістав листка й написав на ньому щось.
— Я думаю, в четвер зможу надати вам план курсової й джерела, — Ольга потупила погляд, розуміючи, що вона навіть документ на ноутбуці не створила, куди там, шукати інформацію.
Він жестом показав їй підійти ближче, попросив журнал групи.
— Ви знаєте, компетенція Люблянського мене турбує. Подейкують, що він на пари не з’являється або запізнюється.
Ректор знайшов уважно поглянув на майже чисті сторінки, хмикнув, та вручив їй записку.
Холодний піт виступив на спині, коли Ольга прочитала: «Яким іменем нагородив тебе Магістр?»
Вона ледь втрималась на ногах, руки тремтіли. Що-що, а порушувати правила їй не хотілось, як й опинитись в кімнаті для покарань.
— Я не знаю про що ви говорите, — намагалась відповісти якомога спокійніше. — Зовсім.
Мабуть, видала себе схвильованістю, але ректор нагородив студентку незадоволеним поглядом. Його обличчя скривилось і посіріло.
— Працюйте, Білоцерківська, працюйте, що можу сказати… Над цим питанням також, я чекаю свіжих новин про Люблянского, — він взяв папір у руки, — й не тільки.
«Й він там? За що мені це все? Блін! Блін! Блін! — волала Ольга у думках. — Ну допустимо, впізнати мене йому буде важко, але… Якщо він викриє мою особистість, а покарання випишуть мені?»
— Не засмучуйте, мене, Білоцерківська, нам ще довго з вами працювати. Я вас не тримаю, можете бути вільні.
Вона вийшла з кабінету. Зітхнула з полегшенням, не маючи від цього ніякої користі.
«Мені ще цього не вистачало. Чому я? Магістр натякав, що за нами всіма слідкують, підставив би мене „палко коханий“ ректор… Тільки нащо йому це? Випробовує?»
Було багато версій, але істинна не знайшлась. Ще більше страху оселилось у душі, що забрав спокій з її життя.

***

Пройшов день після розмови з ректором, що не траплявся їй на шляху більше. Ольга йшла додому після пар та відвідин брата. Так, справи сім’ї пішли у гору, що додавало хоч якусь радість у її життя. Тепер можна було не перейматись, що вона залишиться на вулиці разом з батьками.
Дівчина зайшла у ліфт, дивлячись в екран телефону.
«Зустріч у суботу, тоді й доставлять пакунок. М.» — коротке повідомлення, що зруйнувало всі плани на суботній день.
— Тобі на який поверх? — запитав знайомий голос.
Ольга підняла очі й побачила свого викладача.
«Вам, що, біля мене медом намазали? Тільки не кажіть, що він теж зі Спільноти…»
— На п’ятий, — відповіла сухо, — Олександре Дмитровичу.
— Хм, а ми сусіди… Ти ж живеш у цьому будинку? Я днями переїхав.
Вона навіть не здивувалась, коли чоловік вийшов на одному поверсі з нею. Просто ще раз поглянула на повідомлення від Магістра, до якого додалось нове, навіть не помітила, як Олександр йшов за спиною. Він врізався в неї, бо сам дивився в смартфон. Від зіткнення вони обидва не втримали у руках телефони, ті з брязкотом полетіли на сіру плитку. Ольга тут же підібрала свій, почервоніла й закинула його у сумку, не дивлячись на екран.
— Вибачте, — пролепетала дівчина.
Всі думки витіснила вимога Магістра починати відігравати роль на наступному прийомі. Той хотів бачити результат. Ольга зніяковіла, відчуваючи, що на неї звалились усі біди світу. Ключ крутнувся у замку, брелок  потішно брязкотів. Олександр затримався біля дверей.
— Це не мій телефон, — задумливо промовив викладач.
Він тут же обернувся на каблуках туфель й простягнув смартфон. Ольга ледь не вдарила себе долонею по голові й не почала лаятись на весь будинок.
«У нас одинакові телефони! Як? Він не носить чохла і я! Говорив же батько: „Хоч прозорим користуйся“, а все не слухалась».
Дівчина тут же витягнула зі сумки чужий апарат зв’язку й глянула на заставку екрана блокування, переконуючись, що він не її й протягнула його власнику. От тільки той не поспішав брати до рук предмет. Їй стало страшно від погляду на Олександра Дмитровича. Задумливого. Осяяного, чимось таким, про що знає тільки він. Чоловік, ніби отримав бажаний подарунок, про який мріяв все життя. От тільки усмішки на його обличчі було.
— Який збіг долі, — прошелестів його голос. — Можливо моя сусідка хоче випити кави в честь мого новосілля? У мене й торт є, — він вказав на пакунок, що ніс у руках, — відмову не прийму й дуже ображусь!
Ольга забрала свій телефон, екран якого так й не погас, показуючи повідомлення від Магістра.
«Мені хана! — збагнула дівчина. — Капець повний!»
Тим часом її співбесідник нахилився до неї й прошепотів:
— Хоч пікнеш, закінчиш погано, зрозуміла?
Він вхопив її за ліктя. Відкрив двері її квартири, мовчки залишив там її смартфон, забрав сумку з рук й закрив замок. Ольга дивилась на це все, мліючи. Викладач повів її за собою.
— Все буде добре, — тихо сповіщав він, — я просто хочу про дещо запитати…
Він силою втиснув її у свою квартиру, тут же закриваючи створку. Дівчина вхопилась за ріжок для взуття — перше, що побачила, те, що може підійти для оборони. Адреналін в крові зашкалював. Олександру подібне було тільки сміхом. Він поставив пакунок на комод й кинувся в її сторону.
Чоловік перехопив п’ясток, стиснув сильно, від чого Ольга закричала. Невдалий предмет для захисту життя полетів, як видно, на кухню.
— Ти зараз розкажеш мені все про вашу контору, — прошипів викладач математичних наук, — відмови я не прийму.
— Ні, — Ольга заглянула йому у вічі, — це буде коштувати життя моїй родині, якщо хочете, то вбивайте прямо тут, погрожуйте…
— Ти що верзеш, навіжена?! Головою десь вдарилась?
Якщо кричати на людину можна було шепотом, то він це робив. Зазвичай спокійний й зібраний Олександр Дмитрович виглядав монстром з червоними очима, що приходить у її кошмарах. Високий брюнет з карими очима був мрією студенток. Він — загадковий, красивий, деінде суровий, з широкими плечима й одягом, що приховує міцне тіло. Геній математичної кафедри, що за рік завоював довіру  як й персоналу Вишу, так й здобувачів освіти.
Ользі він подобався. Колись. Наразі, вона думала як краще буде завдати йому шкоди — чи вдарити у пах зі всієї сили й кинутись до дверей, чи пшикнути в очі якимось засобом, що стояв біля дзеркала у розпилювачі.
Втім, час на рішення вийшов. Міра ця, вміє таке, коли не потрібно… Є швидкоплинною, але коли очікуєш — тягнеться, як карамель у руках кондитера.
Олександр потягнув її за собою, Ольга почала кричати й вириватись. Чоловік підхопив її на руки, мов наречений свою обраницю й поніс, не зважаючи на її удари й лайку.
«Та що ж таке? Він сталевий? Не людина, а мутант!»
Він кинув її на ліжко, потім підійшов до тумбочки й тицьнув їй під носа фотографію, яку дістав з шухлядки.
— Дивись, неврівноважена, бачиш? — Олександр указував пальцем на фото, мов навіжений. — Бачиш? Моя сестра!
Ольга тремтіла від його напору, ще трішки — почне плакати. Така витівка, звичайно, й поряд не стояла з покаранням Магістра, але теж залишила на її стані відбиток. Вона нервово ковтнула.
— Моя сестра! Красива, скажи!
Вона  кивнула, дивлячись на панянку у балетній пачці.
— Сьомий рік її шукаємо, бо вона була такою, як ти! — прокричав він, змушуючи Ольгу втекти на другу половину ліжка. — Дурепою, що шукала пригоди на свій зад!