Глава 3. Помилування

— Не бійся, — з-під маски пролунав сміх, — спати зі мною тобі не доведеться.
Можна було зітхнути з полегшенням, але Ольга навпаки — тільки напружилась, впилась нігтями в підлокітники крісла.
— Поки що, — додав Магістр, — а може й ні…
Тільки зараз дівчина помітила, що у кімнаті пахнуло апельсинами.
«Будеш тут на дивані валятись, ага… З таким-то співбесідником».
— І у чому полягає ця роль? — вирішила поставити запитання вона, опустивши погляд. — Я буду вашою парою? Забезпечу виконання бажань? Що потрібно зробити?
— Не переймайся, — він підняв руку, наче хотів стримати її напір та заспокоїти, — з твоєю сім’єю все буде добре. Вже завтра Андрій розрахується з боргами, бізнес піде в гору, конкуренти покинуть свої лихі справи щодо вашого магазину, а брат… Тут я безсильний, але декілька кращих лікарів будуть доглядати його.
— Як все звучить, — дівчина не дивилась на Магістра, нервово перебирала тканину плаття, — як у казці.
— Безпека твоєї родини буде залежати від мене також, — продовжив він серйозно, — й від тебе. Без образ, але ти підписала документи, зрадиш мене та Суспільство — плата буде великою.
«Зрадиш мене», — закарбувалось у думках.
— Такого немає в моїх планах, — вона нарешті зустрілась з ним поглядом. — Магістре, не зліться, але я не розумію, що повинна робити, окрім як не розчаровувати вас й дотримуватися правил.
— Грати свою роль й радіти, що вона не стосується жертв, — Магістр положив перед нею розкриті долоні у чорних рукавицях, — ти перша у своєму роді під цією маскою, нікому раніше не наважувався давати її. Цікаво, як ти її обіграєш, роль свою, кого чарами оплетеш, мов плющем.
«Чудово, — подумала Ольга. — Маска й роль, смертельні покарання. Забавне товариство, таке цікаве… Аж до хрускоту кісток грудної клітки».
Здавалось, у ці хвилини, під поглядом синіх очей, вона почала втрачати здоровий глузд. Не вперше у своєму житті, вона не знала що й сказати й поробити. Дівчина відчувала себе маріонеткою, якій волі не дали, посадили перед собою й дивляться чи впаде лялька з крісла.
«Він буде смикати за нитки, але коли? Ох, батьку, в що я втрапила…»

Вона боялась Магістра, боялась й тих людей у масках, що залишись у великій залі, наповненій скульптурами й картинами. Взагалі, будинок, люди… Все було сповнене темрявою, чимось таємничим, забите цвяхами й тканиною, просвіту місячного проміння для себе Ольга не бачила. Цікавість погасла. Якби ціна була б мізерною — просто її життя або здоров’я, дівчина ще подумала би, але втрачати близьких, тому що не вмієш тримати язика за зубами — дурість. В той момент знедоленості, вона знайшла в собі сили, щоб поглянути у вічі співбесіднику й не відвести погляду. Магістр довго дивився на неї, наче потопав й шукав порятунок. Він мовчав десь з хвилину-другу, пильно слідкуючи за нею. Щоки Ольги ставали гарячішими, наливались рум’янцем, по тілу проходили сироти.
— Що ж, — тихо розпочав він, — у тебе навіть питань не буде про Суспільство й місце, куди ти потрапила?
— Ні, — вона зітхнула. — Іноді краще не розв’язувати загадку, аби та не нашкодила життю.
— У цьому є сенс, — Магістр піднявся, — але він втрачається, коли розум дає слабинку перед цікавістю. Тоді й пригоди самі знаходять того, хто їх не шукав. Я буду пильнувати за тобою, так, як й за іншими. Ти новенька й маєш певні плюси у моїх очах, але якщо перетвориш їх у мінуси, — він поцокав язиком, — я буду злим.
Останню фразу він вже сказав біля її вуха. Потім чоловік вручив їй вуаль та наказав одягнути її, допоміг з маскою, не забув й про хустину. Ольга затамовувала подих, коли тканина рукавички торкалась її шкіри, напруга розходилась по тілу.
— З голови вилетіло, — розпачливо промовив він й положив руку на лоба, — зачекай хвилину!
Наказ пролунав, порушувати його не хотілось. Жаги роздивлятись кабінет не було також.
«Хто його знає, — міркувала Ольга, — а якщо це перевірка? Він стоїть за дверима й дивиться, що я буду робити? Полізу до столу чи ні? І коли вирішу поглянути у записник, що так провокативно лежить на краю, зайде сюди й от… Перше покарання!»

Самій у кімнаті їй було зовсім незручно. Дівчина чекала господаря, обняла себе, заспокоюючи. Знову маска не подобалась, вуаль заважала дихати нормально.
«Як ці, хто придумав маскаради постійно в них ходили? Хоча… Питання не до мерців, а до живих екземплярів, що підтримують ідею свого головного психопата…»
Вона прикрила очі й тоді у кімнату ввійшов Магістр. Двері скрипнули, потім — він закрив їх на ключ й поклав перед нею чорні рукавиці з шовку.
— Одягни!
«Надіюсь, вони нові, а не зняті з когось не зовсім живого».
Єдине, що їй подобалось у носінні маски — те, що співбесідник не бачив її емоцій.
Вони вийшли у коридор через хвилину. Чоловік знову пустив в хід зв’язку ключів, брязкаючи нею. Ольга у цей момент дивилась на фігуру у білій масці, що, скоріше за все, чекала на них.
— Так, — Магістр повернувся, — що там в тебе?
Погляд у її сторону не був двозначним, але Магістр відійшов. Дівчина лиш боковим зором помітила: йому щось нашіптують на вухо.
— Он воно як, — задумливо видав він, вже наближаючись до неї, — повертайся до роботи, потім зайдеш за винагородою!
Власник білої маски поклонився та пішов у протилежну їм сторону. Ольга не знала, що саме сповістили Магістру, але відчувала, що він добряче злий й наразі перебирає сотні думок у голові. Зовсім скоро вони вийшли на балкончик, де відкривався вигляд на залу. Люди знизу ходили, безтурботні. Дівчина поглянула на них й не могла зрозуміти: як таке життя може подобатись? Ходити туди-сюди, бути експонатом для когось, не мати змоги води випити. Жінка хоч під вуаль може стакан з напоєм помістити, але що робити, коли на тобі маска, що приховує все обличчя?
Колони, зелені деревця й вид на візерунки мармуру… Напевно це все виглядало б красиво у іншій ситуації. Магістр підняв руку, показуючи, щоб вона спинилась. Сам же, підійшов до перил й поглянув у низ.
— Діти забавляються, — мовив він, — діти забули, що дорослі все бачать і дізнаються про їх витівки рано чи пізно.
Ольга навіть знати не хотіла про що він говорив. Поки музика не грала, або чутно її не було на балконі, тому вона добре розбирала його фрази.
— Ти дивись, — Магістр повернувся до дівчини й подав руку, — буде тобі наука, Белло. Йдемо!
Він повів її знову по темних коридорах.
«Ідеальні декорації для фільму жахів у готичному стилі, — подумала вона, — краще не придумаєш».
Вони опинились на сходах, що ведуть прямо у залу. Магістр трішки постояв на останніх сходинках, очевидно, хотів, щоб його побачили. Розмови зупинились, люд затихав, полишав свої справи. Він відпустив її долоню за кілька секунд до того, як їх помітили, тому Ольга з полегшенням могла зітхнути. Єдине, що бажалось — бути тінню, щоб ніхто не здогадувався навіть про її існування.
Магістр зійшов у низ, заклав руки за спину.
— Поки я вирішую свої справи, — говорив він голосно, на диво, — хтось чхає на правила й порушує їх!
Він обернувся й допоміг зійти дівчині з останньої сходинки. Вона шепотом подякувала й залишилась за його спиною.Чоловік часу не втрачав, вийшов на середину залу, привертаючи до себе увагу.
— Едуарде, — звернувся він до невідомого у бірюзовій масці, — нагадай мені покарання за спробу виказати свою особистість…
— Удари батогом, — не забарився з відповіддю той, до кого звертались.
— Так-так, пам’ять до мене повертається, — Магістр окинув поглядом людей, що оточували їх. — А чому ж я повинен повторювати прописні істини? Гертрудо… Це тебе стосується!
Наразі Магістр зупинився напроти панянки у темно-бордовій масці на все лице без узорів.
— Чому ж у тебе є бажання порушувати правила, якщо знаєш про покарання? — скоріше прошипів, аніж проговорив Магістр.
Ольга зробила декілька кроків вперед, щоб краще чути його. Було моторошно, кров почала у жилах стигнути.
— Я…Я, — змогла видавити з себе та, хто провинилась.
— Не хочу чути твоїх виправдань! — заволав Магістр. — Невже, я так мало добра для тебе зробив, щоб ти викреслила з пам’яті правила?!
Гертруда впала на коліна перед ним. Ольга ледь не зомліла, від того, що відбувалось. У просторій залі, їй ставало душно.
— Що ти бурчиш собі під носа? — він зневажливо відійшов від неї. — Ще й ти добрий, Людвігу… Не ховайся серед братів й сестер! Разом будете покарання проходити!
Той, про кого говорилось, вийшов у перший ряд, покірно схилив голову. Темно-синя маска з чорними узорами була на його обличчі.
— Що ж… Сьогодні я був добрим, — сказав Магістр. — Ключове слово: був. За мною!
Тільки Ольга захотіла зітхнути з полегшенням, адже уваги на неї ніхто не звертав. Вона сама по собі, вже навіть примітила диванчик у другому кінці зали, затишний такий, м’який, напевно…
— Белло! — Магістр повернувся й поглянув у її сторону. — Ти йдеш з нами!
Він протягнув руку, очікуючи її. А вона… Крокувала, молячись, щоб не втратити свідомість посеред зали. Люд у масках не гомонів, але вона відчувала колючі погляди.
«Забагато уваги для моєї персони, як для одного вечора, — подумала, подаючи долоню Магістру, — щоб це потім боком не вилізло».