Глава 2. Правила

Вона не бачила водія, адже коли сідала у машину, до неї зателефонував незнайомець, що вказав шлях. Темна завіса була між пасажирським кріслом й тим, що відбувалось біля керма. На її питання той не відповідав. Дівчина бачила лиш силует, що рухався. Ольга почала вже жалкувати, що погодилась на авантюру. Було моторошно, ще стало страшніше, коли вогні міста зникли за склом й показався ліс. Серце почалось битись швидше. Днем, коли батько говорив, що ця пригода може вартувати життя, вона не повірила.

Ольга міркувала, що він, як завжди, перебільшує, занадто сильно опікає, бо це йому притаманно. Багато рішень Андрій приймав, як кажуть, з боєм. Він тільки розповів про змогу допомогти сім’ї, пропозицію, що йому була не до душі. Більше нічого не казав: чи не хотів старі спогади оживляти, чи то права не мав, Ольга достеменно не знала. Обличчя батька, засмучене, стояло перед очима. Тільки єдине, що він ще повідомив — те, що після прийняття рішення вона не буде мати права розповідати про Суспільство, навіть йому.
Інтриги й таємниці хвилювали кров. Ольга полюбляла загадкові історії, коли видавався момент — читала детективи й мала жагу до чогось нового. Квести, логічні загадки манили ще з дитинства. Але зараз, їхавши у машині в невідомому напрямку вона й гадки не мала куди потрапить й що буде з її життям. Сироти проходили по шкірі одна за одною. Чорне плаття з рукавами у підлогу злилось з темнотою, маска лежала на колінах, збоку — сумочка. Дівчина думала, що ще трішки й вона розчиниться у ночі, втратить ідентичність, машина зупинилась.

Ольга бачила доріжку освітлену ліхтариками, що стояли на бруківці, потопаючи в опалому листі. Нині кінець жовтня, того місяця, що завжди приносив їй турботи, який вона не любила. Можливо, саме зараз, дівчина почне проклинати його дужче. Скоро листопад — єдине, що тішило.
— Ви можете вийти з машини тільки після того, як одягнете маску, — мовив глухий голос.
Й справді, вона спробувала відкрити двері — ті не піддавались. Довелось з шипінням та незручністю приміряти новий лик. Водій на її слова не зважав, тільки коли все було готово натиснув на кнопку. Йдучи дорогою, відчувала себе птахою, яка пливе у невідомість. Автівка за спиною поїхала й дівчина залишилась одна. На диво, вечір здавався теплим, адже верхній одяг вона не захопила поспіхом.
— Яка моторошна краса, — прошепотіла Ольга, — дорога в нікуди, але шансу повернутись додому вже немає.

Хвилювання перехоплювало горло, змушувало грати «метеликів» у животі. Від страху хотілось позбавитись, як від непотрібного одягу. Повільним темпом вона рушила далі, проклинаючи того, хто поклав їй у коробку туфлі на підборах.
Дім здавався величезним. Вона бачила тільки обриси чогось старовинного, осучасненого тьмяним світлом, але часу на роздивляння не дали. Хтось взяв Ольгу за руку й потягнув за собою, відкриваючи двері. Невідомий у білій суцільній масці не звертав уваги на питання, змусив переступити її поріг й закрив створу. У темному холі чутно було звук скрипок. Вона затамувала подих, оглянула аскетичні стіни. Трішки затримавшись, Ольга пішла до світла, яке буквально осліпило її. Музика тут бриніла на всю, ніхто й не помітив її появи, або вдавав, що не бачить. Одягнених у чорні одежі людей тут близько тридцяти. Різні за статтю та масками. Вона застигла біля входу, але потім відійшла у сторону, привертати до себе увагу недоречно, адже вона була зосереджена на повітряну гімнастку, що на полотнах ефектно крутилась, робила акробатичні трюки.
Ольга так й не помітила того, хто грав на скрипці у величезному приміщенні. Воно освітлене не повністю, та й хто зна, можливо їй потрібно триматись ближче до виходу, щоб врятувати своє життя?
Збентежений крик вирвався з горлянок, коли гімнастка зробила небезпечний, як здавалось, елемент — відпустила полотно, й полетіла у низ, а потім вхопила тканину. Дівчина стежила за нею до закінчення музики, навіть не одразу помітила темну фігуру, котра зупинилась по праву руку від неї.
Коли скрипка замовкла, люди розійшлись хто куди: до столів, де сиділи й грали в ігри, хтось зупинився біля картин, що зразу засяяли яскравим світлом світильників на стінах, хтось залишився нерухомим й погляд направив на неї. Скоріше на того, хто знаходився біля Ольги.
— Чудовий виступ? — голос був тихим через срібну маску без жодної прикраси.
Вона кивнула, правда не одразу, відкрила рот від подиву.
— А ви хто?
Він не відповів, вхопив її за п’ясток долонею в оксамитовій рукавичці.
— Йдіть зі мною! — наказав незнайомець, зазираючи у вічі.
У синіх, як море, очах не можна було побачити емоцій. Її це спантеличило, вибило з колії. Зазвичай, Ольга звикла відчувати співбесідника, вибудовувати хоч і примарну, але довіру. Вкотре по тілі пройшлись сироти. Мабуть, хотіли стати незмінним станом організму. Саме тому вона й кроку не ступила, задихаючись у вуалі, відчуваючи дискомфорт від маски.
«Тато попереджав, — докори здорового глузду прокинулись, але було пізно, — а ти, як завжди…»

Темний плащ незнайомця шарудів, коли він рухався, а капюшон, що приховував волосся, наче приклеєний до голови. Рука на її п’ястку стиснулась міцніше. Чоловік поглянув на зівак, ті одразу знайшли невідкладні справи: перестали дивитись у їх сторону, почали зображати бурхливу активність.
— Це я з вами говорив, — прошелестів він, — не раджу йти мені наперекір й суперечити, якщо ви хочете, щоб наше Суспільство надало обіцяну послугу.
Останнє слово він виділив особливою інтонацією, змусив її прийти до тями, наче вилив на неї відро крижаної води. Вона нічого не відповіла, лиш коли незнайомець знову задумав йти, покірно рушила слідом.
Радості від убрання загадкового дому не спостерігалось. Вона тут для іншої мети, а не для того, щоб роздивлятись дерев’яні панелі з різними узорами на стінах чи картини або скульптури. У голові хоч й вир з думок про найближче майбутнє, але дівчина залишалась розсіяною, не запам’ятала шляху. Тільки сходи з темного дерева, лабіринти коридорів, прикрашених темрявою. На душі моторошно.
Ольга про себе почала благати, щоб з нею не трапилось лиха, коли двері за спиною зачинились. Чоловік мов зітхнув від полегшення. Він не пропонував розміститись на диванчику чи кріслі напроти великого робочого столу у старовинному стилі. Гостя залишилась посеред просторої кімнати, що освітлювалась кришталевими світильниками у вигляді канделябрів зі свічками, потім вона помітила — тут було декілька з восковими, тобто справжніх, але наразі ті не горіли.
— Хто ви? — вирішила перервати тишу тремтячим голосом.
— Називай мене Магістром!
Чоловік сів за стіл. Напівтемрява. Його маска іноді давала відблиск від світильників. За спиною — величезні вікна, сховані за шторами.
«Якщо що, можна бути вистрибнути в нього, — мозок у режимі паніки готувався до найгіршого, — другий поверх, можливо залишусь жива, але не факт, скло…»
— Тобі не загрожує небезпека, — Магістр наче прочитав її думки, з-під маски донісся смішок, — ми поговоримо, підпишемо контракт, правила от дізнаєшся.
Він розвів руками, наче ці слова говорив кожен день й піднявся.
— В першу чергу, — підійшов чоловік до неї, — головний тут я й мені не подобається, коли стрічки маски лежать поверх хустини.
Ольга не втрималась на місці, коли він доторкнувся до її голови, зробила крок у сторону.
— Ну-ну, — голос був глузливим, — за правилами назад вже не повернутись, тільки якщо винайдеш машину часу. Ти побачила забагато.
— Але я нічого не знаю, — Ольга зустрілась з ним поглядом, — мені детально й так нічого не розповіли.
Магістр все ж розв’язав стрічки, що тримали маску на голові. Дівчина відчула полегшення, як морально, так й фізично.
— Так й знав, що цю обереш, не дарма півтора року вигадував дизайн, — промовив він задумливо.
Річ опинилась на столі. Він сів у своє крісло й поглянув на неї. Зараз дівчина почувала себе розгубленою.
— Запам’ятай істину: ніхто окрім мене не має права бачити твоє обличчя. Маску ти маєш право знімати тільки за моїм наказом, коли знаходишся тут. Нікому й слова про своє життя, для інших ти маєш ім’я — Белла.
Ольга видала здавлений схрип від подиву.
— Спроба дізнатись про особистість інших членів Суспільства масок — покарання. Спроба нашкодити Магістру — смерть, — чоловік стукав пальцями по столу, як суддя молотком, коли виносив рішення, його голос був суровим. — Відмова від завдань Магістра — загроза близьким людям. Спроба викрити наше скромне товариство — смерть всієї сім’ї.
Тепер вона отетеріла й зрозуміла батька, що крізь зуби говорив про пропозицію. Сумочка випала з рук, дівчина не збиралась підіймати її, погляду не зводила від сірої маски.
— Порушення правил — покарання, — задумливо продовжив він. — Тільки от на що ти ладна піти, Ольго?