Глава 1. Згода

Ольга  сама не своя від розмови з батьком. Той сам не мав добрий вигляд. Його щось мучило, як вчора, так й сьогодні. Не було звичних розмов більше за чашечкою кави, а коли відвідували брата у лікарні, Андрій ще більше посмутнів. Їй важко спостерігати за рідною людиною, ще й мати не порадувала — на нервовому фоні та підхопила простуду і Юрко залишився у палаті сам під час материнського нездужання. Менінгіт та реабілітація після нього — річ серйозна. Вона ходила поміж меблевих рядів, не вірячи, що бізнес батька зазнає невдачі теж. Покупців мало, а ще є борги.

Все це підкошувало Ольгу, вона змарніла за останні дні, стомлена від навчання, турбот родини. У дзеркалі бачила не усміхнену зазвичай блондинку, якій у пору ходити по магазинах з собачкою у сумочці, відповідаючи стереотипам, а налякане дівча, яке боялось втратити все.
«Ще ця пропозиція, — думала вона, — батько дав зрозуміти, що він проти, але якщо справи далі підуть у низ?»

Один з відвідувачів покликав її та попросив показати меблі — шкіряні дивани та крісла, потім — цікавився всім, що траплялось на шляху, мов хотів випробувати її нерви. Ольга натягувала посмішку й стоїчно витримувала його забаганки з надією, що цей непримітний чоловік щось купить. Так, він вдягнений небагато, але годинник на його руці був коштовним. Високий, худорлявий, на вигляд вона дала б йому років сорок, він говорив та й говорив, забираючи час, а потім пішов просто з магазину.
Банальна ввічливість не давала їй матюкнутись на все приміщення. Все… Вона стомилась, дівчині набридла буденність, хотілось чогось нового, втекти від проблем, знайти перепочинок. Життя наче змішалось — тут проблеми по лінгвістиці, адже навчалась на перекладача, не давали спокою, а вимоглива викладачка прискіпливо відносилась до кожної красивої дівчини у групі, а з іншої сторони — все те, що навалилося на родину, а ще й проблеми на любовному фронті… Прихильник не давав проходу в Університеті, а стосунків, після розтавання з Олегом не хотілось. Так й серце металось між безумствами.

Вона пішла до кабінету батька, минаючи інших продавців, що сиділи за стійкою й копирсались у ноутбуках та й постукала у двері.
— Заходьте! — відізвався Андрій. — А це, ти доню…
Він посерйознішав, вона зітхнула.
— Тату, я подумала й прийняла рішення, — повільно вимовила Ольга, помічаючи, що батько затамував подих, — я згодна. Згодна на умови твого друга, тільки щоб все владналось й ви з матір’ю були щасливі.
Батько ще довго не говорив, він ледь сів у крісло, дивлячись на неї, мов на примару.
— Добре, — прохрипів він, — дитино…
— Тобі не потрібно себе картати, — закусила вона губу й подивилась у вікно, — це мій вибір, моя відповідальність. Я б так вчинила, коли до мене напряму підійшли, в таємниці від тебе.
Він зітхнув, почав масажувати скроні.
— Треба дивитись, щоб ця допомога нам життя не вартувала. Йди, повертайся до роботи або можеш піти додому, ти вільна у своїх діях.

***

Вже ввечері вона отримала велику коробку з листом. Кур’єр залишив пакунок під дверима. Була в орендованій квартирі. Батько, коли зрозумів, що Ольга хоче жити окремо, оплатив її на кілька місяців вперед, ще коли бізнес йшов у гору і Юрко не хворів. Тому у неї було своє, затишне в міру, місце, де вона могла сховатись від проблем і побути на самоті. Коробка не важка, але велика, і всередині щось шаруділо. Відкрила першим лист в елегантному чорному конверті, що перемотаний темно-бордовою стрічкою.

«Вітаю!
Останній шанс подумати про відповідальність. Остання змога відмовитись. Якщо вагаєшся — подарунок не відкривай, залиш за дверима квартири. В ситуації, коли всі сумніви полетіли геть — одягайся, обирай маску. Машина чекатиме через пів години біля під’їзду. А далі… Вже як доля скерує!

М».

— Ніби в мене є інший вихід, — пробуркотіла Ольга, відкриваючи пакунок.
Знову темно-бордова стрічка та чорний, дорогий картон. Зверху на неї чекало темне плаття, а під низом — дерев’яні скриньки.
«Ось, що видавало такі звуки, — міркувала дівчина, — думала, ніби несу щось коштовне».
В середині виявились мішечки. Ольга не докладала зусиль, щоб дістати зміст, робила це обережно, затамувавши подих від краси. Першою була темно-золота маска на все лице. Чорний оксамит, золоті узори з блискітками, які трішки осипались і змусили її зітхнути.
«Потім вся квартира буде в такому от золоті, ніяк не приберешся, — поморщилась дівчина. — Цікаво-цікаво. Тут ще декілька випнутих елементів з бронзи скоріше й невеличка підвіска — ланцюжок з кристалами, що кріпиться до маски».
Творіння було справді майстерним, змушувало затамувати подих. Вона обережно поклала маску на місце й кинулась до інших шкатулок. Найбільшу по розмірах вирішила відкрити потім, як кажуть на десерт. Друга ж, була просто золотою, без прикрас й відблисків — гладенькою, на пів обличчя. За нею у коробочці лежала вуаль — чорнильна тканина, що не дасть комусь побачити лице, прикрашена ланцюжками деінде.

Третя чимось схожа на другу по кольору, але до золота добавились узори з фарб, темні, краї маски були оброблені тканиною. На самому верху красувалась квітка, знизу — ряд нанизаних намистинок бісеру. Тут теж була вуаль у комплекті.
Четверта, найбільша шкатулка змусила затамувати подих. Маска сподобалась Ользі більше за інші. Золото, такого ж кольору мереживо на ній, що прикрашали стрази Пір’я зверху: чорний колір переливався у зелений відтінок, додаючи магічного шарму личині. Чергова вуаль, строго темна. Їй здавалось, що хтось насміхається, бо хоче, щоб дівчина нікому не показувала прекрасний образ свій.