Глава 5

Після нашого емоційного діалогу я вже більше роздивилась мого нового знайомого. Він точно старший за мене і доволі симпатичний. Підкачене тіло, чорняве коротке волосся, невелика борода, яка йому дуже пасувала, і очі – неймовірного блакитного кольору, наче в море дивишся. 

Так, а мені яка різниця до його зовнішності? Скоро знайдемо камінь і все, наші шляхи розійдуться. 

До появи на небі першої зірки ми встигли перекусити і більше познайомитися з Олартом. Він виявився цікавою особистістю і дуже багато розповідав про свій світ. 

У нас було багато спільного, тільки одне мене вразило – на Норді, так називався цей світ, жили не тільки люди, а й ще багато інших рас. Навіть дракони були! Їх королівства тісно співпрацювали між собою, тому суспільство, до трагедії з каменем, саме знаходилося на стадії максимального процвітання та розвитку. 

Оларт – син головного відьмака людського королівства Кантош. Взагалі він поки помічник батька, але вже готується зайняти його місце. Він старший за мене на одинадцять років, хоча я б не сказала, що він виглядає більше ніж на двадцять три. До речі, те псевдокошеня, що привело мене до Оларта – його фамільяр, з яким я потім ще й погралась трохи.

З приходом ночі ми вирушили в дорогу, яку показував нам наш магічний компас. Загалом вона у нас зайняла три дні, за які ми обговорили все, що тільки можна було. З кожною секундою я все більше захоплювалась хлопцем, хоча й розуміла, що це неправильно. А ще він почав називати мене принцесою, після того як я розповіла йому свої дитячі мрії про власний замок.

***

Камінь і справді був прихований невидимою сферою, яку я відчула тільки своєю силою. Щоб її зруйнувати мені довелось вдарити водяною кулею, да й так, що пів свого резерву витратила, але все ж досягла бажаного.  

– Я не вірю, – сказав Оларт, – це ось ця маленька штучка стільки біди наробила? Я собі уявляв щось більш масивне.

А й справді, Лігатур виявився маленьким і спокійно помістився мені у долоньку. Тільки-но я підняла його, Оларт аж в обличчі змінився. Було враження, що він довго був під водою і, нарешті, виплив на поверхню. Виявляється Лігатур відчув рідну силу в мені і одразу зменшив свій вплив на Норд.

– Збожеволіти можна, я думав, що не відчуваю нічого, але тепер зрозумів, як помилявся. Це щось неймовірне. Якби ти не з’явилась, то страшно уявити, як би він діяв далі. Надовго мого імунітету точно не вистачило б.

– Насправді, це везіння, що я так з першого разу тут опинилася. Могли пройти місяці і навіть роки, поки ми знайшли б вас, – Оларт здригнувся, та й мені теж стало страшно від такої перспективи, – тепер ти зможеш зняти закляття сну?

– Так, тепер все буде добре, – промовив Оларт з посмішкою, в якій, мені здалось, стало ще більше ніжності. – Але в одному ти не права, принцесо, це не везіння, а справжня доля. 

– Може ти й правий, – я дивилась йому в очі і не могла відвести погляд.

Такий чуттєвий момент перервав артефакт, що почав тягнутися до каменю. Джерело хоче повернути баланс. Тут я й зрозуміла, що прийшла пора повертатись додому.

– Оларте…

– Стелло…

Ми одночасно повернулись і зрозуміли один одного без слів. Він підійшов до мене близько-близько і поцілував. У цьому поцілунку була неймовірна ніжність та гіркота від майбутньої розлуки. Ми хапались один за одного, адже розуміли, що іншої можливості у нас не буде. 

– Пообіцяй, що повернешся, – звернувся пошепки до мене хлопець, – пообіцяй, Стелло, будь ласка!

– Я не зможу, – мені було дуже боляче від цього, – мандрівники не опиняються в одному й тому місці двічі, вибач…

Це було так важко, я ніби збиралась відірвати частинку себе. І не скажу, що мене тримало кохання, адже занадто мало часу у нас було для такого сильного почуття, але Оларт став для мене особливим. Впевнена, що ніколи не зможу його забути.

Потрібно було прощатися, але слова не приходили. Я ще раз поцілувала хлопця в губи і розвернулася спиною – так легше було налаштуватись на переміщення, та й більше я не могла стримувати сльози.

Останнє, що я почула від Оларта перед самим поверненням додому, було:

– Я знайду спосіб, принцесо, обіцяю тобі...

І я повірила йому. Просто в душі відчувала, що наша історія ще не закінчена. Але чи вийде все в нас – побачимо.

Життя інколи дарує другий шанс. Можливо, й ми на нього заслуговуємо?