Глава 3. Самотній будинок

Дирижабль пролітав багато міст та містечок, лев уважно вдивлявся в людські серця, проте сум в його серці лише посилювався. Аеростат ширяв над Бьютілендом, де мешкали найвродливіші люди на землі. Але крім своєї краси вони не бачили ніяких чеснот. Приємні зовні, мешканці заздрили один одному та були пихатими всередині.

Потім небесне судно навідалось до Вайнлока, де мешкали винарі, які вважали, що щастя знаходиться у вині. Та насправді це були звичайні п’янчуги, що напивались до безпам’ятства та зневажали один одного.

Після цього корабель завітав до Варсбрукса, городяни якого були справжніми воїнами та бачили своє щастя лише у війні. Вони ледь не вбили капітана, який вчасно втік із міста.

Наступним містом, куди направив свій корабель капітан, був Вайзфілд, де мешкали найрозумніші та найобдарованіші люди у світі. Це було місто, де мешкали найталановитіші майстри та віртуози своєї справи: ковалі, боднарі, кравці, кушніри, кобзарі, швачки, гончарі, ткачі тощо. Кожна родина та її подвір’я мали особливий вигляд та дещо, що відрізняло їх від інших майстрів. Неможливо було переплутати хату чи ганок, бо атрибути ремесла виднілись заздалегідь. Там колесо, там діжка, там глечик. Кожен був зайнятий своєю справою, і ніхто не вештався без діла.

Небесний човен капітана пришвартувався на міській вежі. Лев прищурив очі та почав вдивлятися у місто. Щасливі майстри із завзятістю працювали та вдосконалювали свій хист. Їх помічники сяяли щастям від змоги бути в нагоді у важливій справі.

Городяни взагалі не використовували грошей та скарбів. Кожен обмінював один у одного все, в чому була потреба. Глечики на хліб, шкіру на підкову, борошно на одяг в рівній мірі. У Вайзфілді шанували труд та розум. Працьовита людина всього мала вдосталь.

Між тим, на околиці міста поодаль від городян, на порожнині, стояв самотній будинок, де доживали свої роки каліки та похилі люди, які не могли працювати руками. Ніхто із родичів до них не навідувався і не цікавився ними. Це було найбільш зневажливе місце у місті, де робота цінувалась понад усе. Ті ж, хто був не в змозі працювати, опинялись на узбіччі, а з рештою у цьому будинку.  І лише один юнак-кухар переймався цими людьми. Дивний хлопчина із русявим чубом весь свій час витрачав на немічних людей і при цьому сяяв від щастя. Це привабило капітана.

Мешканці цього будинку не мали золота та скарбів, щоб віддячити. Вони булі старі, покалічені та зовсім непривабливі зовні. Більшість з них були нездатна щось робити своїми руками, щоб якось відплатити за добро. У цих людей не було навіть вина, щоб напитися і забутися, тим більше зброї для самозахисту. Але вони були щасливі! Бо їх любили такими, як вони є! Простих людей із безсмертною душею.

Дирижабль наблизився до будинку, і капітан зліз по драбині донизу та зайшов всередину. Замість очікуваного галасу та зневаги, мандрівник побачив відверті, але здивовані посмішки мешканців будинку.

- Так це правда, ви існуєте! – почулося із кімнат.

- Ви вже знайшли щастя? Справжнє найщиріше щастя серед людей? – запитав старець.

Лев-мандрівник здивовано вдивлявся в очі мешканців будинку та намагався побачити їх думки, та відчути, чи справжнє то щастя, яке вони зображають. Нарешті сивочолий чолов’яга, спираючись на милицю, звернувся до капітана, дивлячись прямісінько у вічі:

- На тебе, друже, покладено важкого тягаря. Ти безліч часу блукаєш по світу, шукаючи неіснуючу річ. Щастя – це не предмет, яким можна збагатитися. Це не річ, яку ховають під ковдрою від чужинців, наче скарб. Ти шукаєш зовні людської суті щастя, наче воно комірець або лацкан на одязі. Щастя – це не причепурена зачіска, не смарагдові ґудзики та не прикраси, які можна позичити та стати щасливим.

Лев доторкнувся до корони та перетворився на молодого юнака. Вперше люди його не боялись, не цурались та не кидались камінням, намагаючись прогнати. Небоги запросили мандрівника до столу та почастували чим Бог послав. Зібралась ціла зала роззяв, які із витріщеними очима розглядали зачарованого капітана.

- А що тоді щастя? – запитав капітан у похилих людей, які навперебій почали відповідати.

- Щастя - це зичливість. Людська доброта.

- Це милосердя. Вміння відгукнутися на потребу немічного та слабкого.

- Це любов. Коли тебе приймають зі всіма недоліками.

- Щастя – не є кінцевий результат або досягнення якоїсь мети. Щастя – це сам процес життя. Це людське життя та його цінність.

- Тобто я не можу принести до феї віднайдене щастя задля припинення дії закляття? – із глибоким сумом запитав мандрівник.

- Ні. Але ти можеш взяти із собою до феї наше щастя – цього юнака із чистим безкорисним серцем, який зробив нас щасливими і навчив нас цінувати життя та людську гідність. Ми не залишимось самотніми, бо ми щасливі тим, що робимо щасливими інших. А тобі він знадобиться для твої подорожі. 

Молодий русявий хлопчина із блакитними очима та щирою посмішкою з’явився посеред кімнати та погодився летіти із капітаном у небезпечні мандри.