Глава 3

Вечірка у Міри вийшла напрочуд теплою. У кімнаті грала ненав’язлива музика, хтось сидів на підлозі з чашкою чаю, хтось сперечався про викладачів і дедлайни. Ми сміялися, згадували кумедні моменти з пар, ділилися планами на сесію, і вперше за довгий час я почувалася частиною чогось простого й справжнього.

Сід тримав мене за руку.Не демонстративно, а ніби між іншим, але цього було достатньо, щоб я відчувала спокій. Я помітила, як Еллі, одна з одногрупниць, кілька разів намагалася привернути його увагу: усмішки, дотики, надто близька дистанція. Вона говорила голосніше, ніж потрібно, сміялася трохи занадто щиро.

Та Сід був ввічливо стриманим. Він не відштовхував її різко, але й не давав жодного приводу для двозначності, тримався на відстані, повертався до мене поглядом, ніби нагадуючи, де його місце. Я це помітила і вирішила не надавати значення. Мені не хотілося сумнівів там, де їх не було.

Пізніше хтось запропонував піти в клуб. Ми довго не вагалися. Нічне місто зустріло нас світлом вивісок і гулом музики. У клубі було гучно, яскраво й трохи хаотично, але саме цього вечора це не дратувало. Ми танцювали, сміялися, кричали одне одному слова, які губилися в музиці. Сід притягував мене до себе, і я ловила себе на думці, що мені добре просто тут і зараз, без аналізу й страхів.

Наступний місяць минув у звичних клопотах. Навчання вимагало уваги, дедлайни не чекали, але між парами завжди знаходився час для коротких зустрічей, кави й обіймів. Побачення з Сідом стали частиною мого ритму спокійною і надійною.

Я продовжувала вести блог. Писала рецензії, ділилася думками, інколи дуже особистими. Читачів ставало трохи більше і це надихало. Я відчувала, що повільно, але впевнено рухаюся до себе справжньої, тієї, яка не ховається, не тікає, а просто живе. Життя текло рівно. І саме в такі моменти я ще не знала, що тиша інколи — лише пауза перед змінами.

Коли нам оголосили про груповий проєкт, я спершу навіть зраділа. Команда здавалася зручною: я, Сід, Міра і… Еллі. Радість швидко зникла. Вже з першої зустрічі стало зрозуміло, що Еллі цікавить не стільки сам проєкт, скільки Сід. Вона постійно зверталася саме до нього, перебивала мене, коли я пропонувала ідеї, сміялася з кожного його слова, навіть якщо там не було нічого кумедного. Я намагалася ігнорувати це, переконуючи себе, що перебільшую. Але з кожною хвилиною в мені наростав гнів.

•  Може, Сід пояснить? - знову сказала Еллі, ковзнувши по ньому поглядом, ніби мене в аудиторії не існувало.
•  Я щойно це сказала, - різко відповіла я, не витримавши.

Вона здивовано підняла брови.

•  Та що ти так реагуєш? Я ж просто питаю.
•  Ні, ти демонстративно ігноруєш мене, — слова вирвалися самі. — І це не “просто”.

В аудиторії запала напружена тиша. Еллі усміхнулася — холодно.

•  Може, проблема не в мені?

Це стало останньою краплею. Я різко підвелася, не озираючись, схопила речі й вибігла з аудиторії, відчуваючи, як у грудях пече образа. Міра знайшла мене в коридорі за кілька хвилин.

•  Гей, - вона сіла поруч. - Ти маєш право злитися. Еллі переходить межі.
•  Я ненавиджу, що знову відчуваю себе так, ніби мене намагаються стерти, — тихо сказала я. - Наче я знову в школі.
•  Це не так, - твердо відповіла Міра. - Ти не одна. І Сід це бачить, повір.

Того ж вечора ми з Сідом зустрілися. Він одразу помітив, що я напружена.

•  Я хочу поговорити про те, що сталося, - сказав він серйозно. - Мені було неприємно, як вона себе поводила. І я не підтримую цього.

Я видихнула, ніби тримала повітря надто довго.

•  Мені важливо було це почути, - зізналася я.

Він взяв мене за руку.

•  Для мене існує лише ти. І я не хочу, щоб ти сумнівалася через когось іншого.

Ми довго гуляли, говорили чесно, без напівтонів. Напруга повільно відступала, залишаючи по собі тиху близькість. Коли ми повернулися до нього, вечір був сповнений тепла й довіри. Слова стали зайвими. Цієї ночі ми були разом уперше. Без поспіху. Без страху. Лише відчуття, що ти поруч з тим, з ким безпечно бути собою.

Вранці я прокинулася з дивним, новим спокоєм. Наче щось важливе в мені нарешті стало на своє місце.

Наші стосунки з Сідом розвивалися швидше, ніж я очікувала. Спочатку це були речі, які випадково залишалися в нього: мій светр на спинці стільця, зубна щітка у ванній, книга на тумбі біля ліжка. А потім одного дня він сказав зовсім просто:

•  Може, ти переїдеш до мене?

Я погодилася не одразу, але всередині вже знала відповідь. Його квартира стала нашим спільним простором і саме тоді ми вперше зіткнулися з реальністю спільного життя.

Мої речі заповнювали шафи, полиці, підвіконня. Книги були всюди — складені стосами, розкладені на столах, залишені біля ліжка. Для мене це був порядок. Мій порядок. Для Сіда - хаос.

•  Тобі не здається, що цього забагато? - одного разу сказав він, дивлячись на чергову купу книг. — Це виглядає як… мотлох.

Слово боляче вдарило.

•  Це не мотлох, - різко відповіла я. - Це частина мене.

Він зітхнув.

•  Я просто люблю, коли простір чистий. Коли нічого зайвого. Мені важко, коли речей більше, ніж повітря.

Ми вперше по-справжньому посварилися. Не голосно, не з криками, але з образами, які осідали всередині. Я відчувала, ніби він намагається впорядкувати не квартиру, а мене саму. Згодом ми навчилися домовлятися. Мої книги отримали свої полиці, його мінімалізм - свої зони. Це було не ідеально, але чесно.

Невдовзі настав ще складніший момент - знайомство з його батьками.

Вечеря була надто правильною: накрохмалена скатертина, витримані паузи, точні формулювання. Вони уважно слухали мене, ставили ввічливі запитання і я відчувала, як за кожним з них ховається оцінка.

•  Ти з села? - перепитала його мати з ледь помітною усмішкою.
•  Так, - відповіла я спокійно.