Глава 1

Я завжди любила зиму. Не за свята і не за світло, а за її холодні густі ночі. У них було щось заспокійливе. Темне небо, вкрите мовчазною пітьмою, здавалося бездонним, наче простір, у якому можна було розчинити всю свою байдужість, втому та зневіру. Зима ніколи нічого не питала, не вимагала, не засуджувала. Вона просто була поруч.

Усе почалося ще в школі. Звичайний клас, звичайні діти. Але саме там я вперше відчула, як легко одна людина може перекреслити твою впевненість у собі. Аннет. Вона була тією, хто вирішив - найслабшою в нашому класі є я. І з того моменту її маленькі напади почалися. Спочатку тихі насмішки, потім паскудні підколки, які поступово підхопив увесь клас. Я не давала їм задоволення бачити мої сльози, тому просто мовчала. Та від того не ставало легше.

Одного разу вона звинуватила мене в крадіжці грошей. Смішно — у мене навіть не було сміливості попросити новий зошит, не те що залізти в чужу сумку. Але тоді всі повірили їй. Вони дивилися на мене так, ніби перед ними стоїть не однокласниця, а щось брудне й огидне. І тоді здавалося, що цілий світ озлився на мене, а я стою сама проти всіх.

Але я - це не “всі”. Можливо, в мене немає високої мети чи важливого сенсу життя. Можливо, я не знаю, ким стану завтра. Але я точно знаю одне - я ніколи не здам себе. Ні їм, ні долі, ні навіть власному страху.

Ситуація стала ще гіршою, коли Аннет вирішила, що мені нібито подобається хлопець, якого вона вважала своїм. Дарен - наш однокласник і насправді ми навіть не були друзями. Я могла б на пальцях перелічити, скільки разів ми розмовляли. Але для Аннет цього було досить, щоб оголосити війну.

Одного разу в класі знову почалася суперечка, чергова дріб’язкова сцена, яку вона розкручувала тільки для того, щоб принизити мене. Я вже звикла мовчати й не реагувати, але цього разу Дарен не витримав. Він раптово підвівся, різко відсунув стілець і вийшов із класу, грюкнувши дверима.

Я саме збиралася зайти і побачила його. Він стояв у коридорі, спершися плечем об стіну, і намагався заспокоїтись, вдихаючи холодне повітря, що тягнулося з відкритого вікна. Наші погляди зустрілися. І в ту мить мені здалося, що зима прийшла не тільки надворі.

•  Що сталося? - тихо запитала я, бо він виглядав так, ніби ось-ось вибухне або розсипеться на шматки.
•  Нічого, - зітхнув Дарен і провів рукою по волоссю. - Просто набридло все це. Чого ніхто не може хоч трохи поступитися? Сказати щось нормально, без криків. Щоб було спокійно хоча б раз.

Його голос тремтів не від злості, а швидше від втоми, яка давно переповнила чашу терпіння.

•  Все буде добре, - я спробувала усміхнутися, хоча всередині сама була знервована. - Це ж наші. В них завжди так. То сваряться, то за хвилину найкращі друзі. Не бери близько до серця, не варто хвилюватися через дрібниці.

Він хотів щось відповісти, але в цей момент двері відчинилися, й у коридор вийшла Аннет. Її погляд був гострий, як лезо. Вона кинула на мене злий погляд, аж щоки в неї затремтіли.

• Ти що тут забула? - виплюнула вона. - Іди, куди йшла. Не заважай.

Я дивилася на неї без емоцій, ніби переді мною стоїть не людина, а черговий шкільний шум, до якого я давно оглухла. У мене на обличчі застиг вираз: робіть що хочете. Я просто повернулась і зайшла в клас.

Мене вже давно не зачіпало те, що відбувалося навколо. Не через силу, а через втому. Зовнішній світ був для мене надто грубим, галасливим, ворожим. Я навчилася жити поруч із ним, не відкриваючи дверей.Усередині мене був інший простір - мій власний світ. Там не було Аннет, її кривих усмішок чи звинувачень. Там не було криків однокласників або їхніх дрібних драм.

Я любила читати. Кожна книга відкривала двері в новий вимір, де я могла бути будь-ким - героїнею, мандрівницею, чарівницею. Мій розум занурювався у яскраві вигадані події, і реальність уже не мала влади наді мною. Це був мій порятунок. Мій тихий ключ до свободи. Єдине місце, де мене ніхто не переслідував і не судив. 

Я завжди ховалася в мріях і снах, немов у сховищі, куди не доходили чужі голоси й злі погляди. Там існував мій власний світ тихий, теплий, майже живий. У ньому я була щасливою, легкою, закоханою так, як ніколи не наважувалася в реальності. Там не було болю, не було страху, лише відчуття, що мене бачать і приймають такою, якою я є.

Але навіть у тому світі пітьма завжди знаходила шлях до мене. Вона не приходила одразу, спочатку з’являлася тінню, ледь відчутною тривогою, яка повільно заповзала в серце. Кожен сон, яким би світлим він не починався, закінчувався однаково: болем, холодним страхом і безпорадним розпачем. Наче хтось навмисно руйнував усе прекрасне, щоб нагадати - втечі не існує. Я часто прокидалася серед ночі, з мокрими від сліз щоками і стислим горлом, не одразу розуміючи, де я і що зі мною. Реальність поверталася різко, без попередження, залишаючи після себе важкий осад і відчуття порожнечі.

Та навіть тоді я не ламалася. Мене тримали на ногах моя гордість і впертість - ті риси, які я виростила в собі замість захисту. Я могла плакати наодинці, але ніколи не дозволяла світові бачити мене слабкою. Я завжди знала - я маю цінність, незалежно від того, що про мене думають інші. Можливо, мене можна було поранити, завдати болю, образити. Але зламати мене - ніколи.