Розділ 20

Все не так

Свої кімнати ми знайшли напрочуд швидко. Нік йдучи, сказав, що мабуть подрімає, ну а я навіть не знаю чим себе зайняти. Спочатку я пішла до каміна і допомогла йому знову розгорітися, причому не встаючи з кушетки, просто застосувала свою магію. Після чого на мене знову наринули почуття втрати. Я сумувала за друзями. Том загинув, борючись за нас, а моя подруга просто зникла разом із ним у мене на очах. Сльози знову почали котитися моїми щоками, і зрозумівши, що в кімнаті мені вже не вистачає повітря, я вийшла на балкон.

Якби мені хтось сказав ще вчора, що я так зроблю, то нізащо йому не повірила б, але зараз я стояла на краю свого балкона, як останній самогубець, розставивши руки і вдихаючи свіже гірське повітря. Треба буде дізнатися у Орна, що це за магію вони застосували, адже якщо брати сезон, то зараз скрізь зима, як у притулку драконів, так і тут на вершині, але якщо спуститься нижче в плато, то там зеленіють дерева і повітря на порядок тепліше. І я не можу зрозуміти, як це дракони зробили.

Продовжуючи стояти на балконі, з кожним подихом мій смуток кудись відходив, по всьому тілу пробігло тремтіння від передчуття польоту і ось я вже падала вниз, навіть не опираючись. Мої крила розкрилися самі по собі віддаючись приємним болем по м’язах спини і несли мене все вище і вище до хмар. Після того я пікірувала вниз і знову злітала, насолоджуючись свободою польоту і деякою своєю незграбністю, бо ледь з землею не зустрілась адже польоти для мене все ж в новинку. Я відлітаю все далі і далі від палацу Хеліона, від моєї тимчасової кімнати та від усіх проблем. Я летіла досить довго, але все ще була над горами. І раптом, я побачила якусь річку, або скоріш за все озеро, і попрямувала до нього. Це виявилося одне із найчарівніших місць у тутешніх горах. Вода в ньому була прозорою і сяяла небесною блакиттю, гори і дерева ніби тримали його у своїх долонях і не давали нікуди втекти.

Вода була гладка і прозора як скло, і лише коли я підлетіла, на ній утворилася бриж. Не втримавшись від такої спокуси, я прибрала свої крила і одразу ж пірнула в освіжаюче прохолодну воду. Затамувавши подих я розплющила очі, і мені відкрився неймовірний світ підводного царства. Безліч дрібних кольорових рибок так і намагалися підпливти і дізнатися, хто ж порушив їхній спокій. Величезні риби, що розміром перевершують людський зріст, навпаки, з гордою грацією пропливали повз, їм було все одно, що за гість із суші потрапив до них. Виринувши і набравши більше повітря в легені, я знову поринула під воду спокою та умиротворення. Те, що мої речі обважніли і тягли мене на дно, було мені навіть на руку, бо мені хотілося поринути глибше в цей тихий світ веселих кольорових створінь. І що далі, то більше мені відкривалася краса цього підводного царства. Навіть здавалося, що ось зараз звідкись випливе русалка і забере мене з собою, але, крім рибок, мене тут ніхто не бачив. Відштовхнувшись ногою з усієї сили об виступ підводної скелі, я швидко виринула і вхопила довгоочікуваний ковток свіжого повітря. Ще деякий час, так поплававши, я попрямувала до берега. Для мене це виявився найближчим великим каменем, який виступав із води. Якось піднявшись на нього, я сіла і відпочиваючи почала вбирати в себе сонячні промені. Це неймовірне місце заспокоювало мене краще за будь-яке вино. Мабуть, як вода гасить вогонь, так і мені вона необхідна, щоб заспокоїтися.

– Ех, час повертатися, а як же тут чудово. Це якраз той момент, коли я в принципі щаслива, що є драконом і в мене є крила, пішки б я сюди точно не дійшла, – говорила сама з собою. – О! як вдало, тепер і одяг знов прати не доведеться, мені здається, він навіть став чистішим, – зауважила я, тепер би ще трохи підсушити його, і розкривши крила я напружила всі свої м’язи, різко ними змахнула крилами і злетіла в повітря. Злітати з землі було не так легко як падати з балкона а потім летіти, це вимагало більше фізичної підготовки ніж я гадала. Коли я підлітала до замку, то знову звернула увагу на невелике місто розташоване біля палацу і відзначила для себе, що просто зобов'язана його оглянути. Наближаючись до гостьового крила палацу я усвідомила, що зробила дурість, через яку тепер мучаюся. Мені потрібно було хоч якось позначити свій балкон, але на жаль, я цього не зробила. Адже вони всі тут однакові. – ААА ... ну і як мені тепер знайти свій? – заволала я. – О, точно! – згадалося мені. – Я ж залишила двері на балконі відчиненими, – і я почала виглядати балкони з відчиненими дверима. Виключивши кілька, які за моєї пам'яті точно не мої, враховуючи поверх або розташування, я виділила для себе два, але на жаль, вони знаходилися якраз поруч один з одним. Трохи подумавши, я згадала, що Нік збирався поспати, і коли я відлітала то сусідні двері начебто залишалися зачиненими. Тому я розсудила, що мій балкон це той, що ліворуч. 

Приземлившись, я поправила свій одяг, з якого все ще крапала вода, і увійшла. У цей момент, я зрозуміла, що здається помилилася і потрібно було летіти правіше.

– Невже через двері, як усі нормальні люди вже не в змозі увійти? – запитав Нік, який у цей час читав книгу лежачи на ліжку. Цікаво і де він її встиг знайти. Вигляд у нього був дуже одомашнений: сорочка повністю розстебнута, довге срібне волосся вже не було зав'язане в пучок, а було розпущене і спадало на правий бік.

– Ой, вибач, дверима помилилася, – його вигляд змусив мене опустити очі, нібито вибачаючись за те, що застала його в такій невимушеній обстановці. Але тут я задумалася, а якого взагалі кольору спочатку було волосся у Ніка, на фестивалі світле, потім каштанове, а зараз біле. Поки я думала Нік у свою чергу помітивши, що на підлозі від мене залишаються мокрі сліди, звернув увагу і на те, що мій одяг, зараз весь наскрізь мокрий.