Розділ 25

Аталента

Вітер лоскотав мені обличчя і трохи підрум'янив щоки, бо на вулиці було прохолодно. Поки ми летіли я хотіла поставити Ніку своє каверзне питання, але за день так втомилась коли з дітьми гралася, що відразу заснула. Я не знаю, як довго ми летіли, але коли я розплющила очі, на вулиці було ще темно. Розбудив мене голос Ніка.

– «Анка, дивися! Впізнаєш?», – спитав він.

– А? що таке? – спросоння не зрозуміла я що від мене хочуть.

– «Придивись, що ти бачиш попереду?» – знову сказав Нік. Тим часом я намагалася стягнути окуляри і протерти очі, щоб знову не заснути.

– Ого! Це ж Плац Альянсу! – здивувалася я побачивши обриси знайомої мені обителі магів. І тут сон мені як рукою зняло.

– «Він рідненький», – погодився Нік.

Підлетіли ми до нього швидко, приземлившись біля головного входу, адже потрапити всередину можна тільки через нього. Міст був опущений, Голова, як завжди, вправно прислуховується до свого чуття. Він за пару днів знає коли мають прийти із завдань маги і наказує коли треба опускати міст.

Біля воріт стояли всі знайомі мені обличчя, які доброзичливо нас привітали. Брамники в Альянсі змінювалися рідко, напевно так само, як і його Голова. Підходячи до головного входу в палац, я побачила на сходах знайомого старого в мантії, котрий з роками зовсім не змінюється.

– Анко! Ласкаво просимо додому! – йшов він до мене з розкритими обіймами.

– Давно не бачилися, Августію. Ви все такий же! – підійшла я до нього, і він мене міцно обійняв як стару знайому яку давно не бачив.

– Я радий, що ти ціла і неушкоджена, – зізнався він, – А в тобі щось змінилось. Чи ти стала вищою? – Сказав він оглядаючи мене і озираючись на моїх супроводжуючих. – Бачу із завданням ти впоралася.

– Підозрюю, що так. Дивлячись, що ви маєте на увазі, – посміхнулася я.

– Та ще й мудрості ти набралася. А може, навіть хитрощів, – подивився він на мене лукаво посміхаючись.

– Думаю, це не дивно, – з іронією сказала я. – Знайшлися вчителі для цього.

– Добрий Вечір, – раптом подала голос моя подруга.

– Який же вечір, світанок скоро. Ліфумія, я радий, що ти повернула свій колишній вигляд. – посміхнувся він, побачивши її. – Все ж таки вдалося домовитися зі старою відьмою?

– Так, як бачите.

– Невже вона така стара? А начебто молодо виглядає, – не розуміла я.

– Я теж можу молодо виглядати, але тоді я не виглядатиму авторитетом для підлеглих. А років відьмі більше вашого якщо загалом скласти.

– Виявляється... нікому не можна вірити! – здивувалася я.

– Томе, а ти як? Впорався з подорожжю? Минулого разу коли ми бачилися я тобі догану зробив, але бачу ти начебто змужнів, – серйозно сказав він, а потім звернув увагу на деякі доповнення мого супутника. – Хм, якось псинкою смердіти стало, або мій зір підводити мене почав і я не вовчий хвіст бачу у тебе за спиною? – він роздивився нові атрибути на Томі.

– А ну це... розумієте, – почав виправдовуватися він.

– Все з вами ясно, – відмахнувся він явно не бажаючи просто зараз слухати цю історію. – Так, ви обоє приводите себе швидко до ладу і до мене з доповіддю. Тільки не затягуйте, по обіді у вас справи ще.

– Які справи? – запитала я.

– Усе потім, – відмахнувся він.

– Ліфумія, а ти зараз ідеш зі мною. Нам потрібно терміново обговорити твоє майбутнє завдання з огляду на нинішню напружену ситуацію. Але, так і бути, у тебе ще буде вільний час для відпочинку.

– Слухаюсь, – покірно погодилася вона.

– І ти, – зупинився Августій ​​на Нікові, який стояв позаду всіх.

– Я, – відповів Нік, не дуже уявляючи, що він сам хоче сказати Голові.

– Давно не бачилися, шибеник! – заявив той і обійняв його так по-дружньому.

– Так, давненько, – погодився він з Августієм.

– З тобою я також обов'язково поговорю. Але зараз ти знаєш, куди тобі треба йти, – заявив Августій. – Тому йди.

– Так, мабуть ви маєте рацію, – погодився він. – Але з вами мені теж дуже багато про що слід поговорити.

– Я знаю, мій хлопчику, – спокійно погодився Августій. – Але все згодом. Тепер вам варто відпочити. – Махнув він на нас рукою і вже розвернувся щоб йти, але різко зупинився і подивився на мою подругу, – Крім тебе, як я і сказав ти йдеш за мною! – скомандував він. – А вас, – глянув він на мене з Томом. – Я чекаю трохи пізніше, тому час відпочити у вас є. І жодних заперечень! Сьогодні дуже насичений день та кожна хвилина на рахунку. – Закінчив він роздавати команди і пішов разом з Ліфумією, не давши нікому і пікнути.

Том побіг у свою кімнату, щоб привести себе до ладу і підготувати необхідний звіт, який вимагався. Хоч він і був королівським лицарем, але Альянс надав йому кімнату, де він тимчасово розташовувався ще до нашого від'їзду. Після того як всі розбрелися хто куди, тільки я з Ніком залишилися віч-на-віч стояти на сходах.