Розділ 23

Новий рік 

Цілу ніч мені снилася якась маячня, яку я навіть не запам'ятала. Але прокинулась я від якоїсь дуже галасливої ​​музики, що долинала з вулиці. Не поспішаючи я ще трохи поніжилась у ліжку і потянувшись остаточно прокинулась і вирішила що час вставати, але тут до мене прийшло усвідомлення того, що вночі я ж перебралась до Ніка в обійми і коли я повернулась у той бік де він спав, я побачила пусте ліжко. Коли я озирнулася довкруги по всій кімнаті, зрозуміла, що Нік вже встиг залишити її, ще й так безшумно що я навіть не помітила.

– І як це розуміти? – навіть не знала я, як реагувати на таке. – Я вже готувалась що зранку будуть жарти про те, що я мабуть чогось злякалась, чи типу «Я й не здогадувався що ти перша до в мене в ліжко залізеш», але так щоб втік і навіть «доброго ранку» не побажав, це щось новеньке, – дивувалась я цій ситуації, адже дійсно це було несподівано. Чи мені образитись на це, чи проігнорувати наче нічого й не сталось, врешті решт  я просто деякий час сиділа в ступорі. – Цікаво, а котра зараз година? В принципі, я виспалася, а отжет точно не ранній ранок, – продовжувала я розмовляти сама з собою, адже більше не було з ким поговорити. – Ну що ж, якщо нікого немає, піду і я на екскурсію містом, а інші нехай займаються пошуками коней, – махнула я на ситуацію рукою, і почала збиратись.

Недовго думаючи, я привела себе до ладу і пішла на розвідку. У приймальні зустріла ту жінку, яка нас уночі впустила. Зараз вона виглядала більш доброзичливо, ніж напередодні. Вона ж мені й повідомила, що всі мої друзі вже пішли насолоджуватися святом, і що для мене спеціального сніданку не передбачено.

Вся головна вулиця була повністю відведена під ярмарок і заставлена ​​лотками з сувенірами, випічкою та іншою нісенітницею, ніяких карет та коней тут не побачити, на це свято все відведено для пішої прогулянки та насолоди святом. Вулиці красиво прикрашені різноманітними кольоровими ліхтариками та гірляндами, а на головній площі стояла статуя величного дуба, яка навіть в день була підсвічена яскравими вогнями. Цікаво, як же ми вночі не побачили всієї цієї мішури. Плюс поспілкувавшись трохи з людьми я зрозуміла, що як мінімум тут ні про яку війну поки що не чули. Можливо тому, що від столиці і тим більше від Рахмана це місто досить далеко, і його захищають гори.

Пригостившись місцевою визначною пам'яткою, я дійсно переконалася, що випічка у них дивовижна. Завдяки цій дегустації я пообідала, а заразом і повечеряла булочками та тістечками. Люди тут виявилися настільки щедрими, що пригощали мене смаколиками куди б я не підходила. Але так само не втрималася я і від покупки сувенірів, купила собі маленьку брошку у вигляді срібної сніжинки з червоним рубіном у формі серця по центру. В ній не було нічого особливого, але чимось вона мене приворожила. Вечір підкрадався все ближче і мені вже набридло гуляти однією, адже нікого зі своїх друзів за цей час я не знайшла. Я завітала навіть у ляльковий театр, але більшість глядачів там були діти та їх батьки, але це мене не бентежило, і вистава мені сподобалась.

– І все ж, цікаво, куди поділася моя компанія? – жуючи цукерки, я вмостилася на лаву, щоб перепочити.

Сніг гарно кружляв і падав, вогні заманливо горіли, а я сиділа одна на вулиці в чужому місті. Добре хоч мене діти ще не вважають за помічника Керкуса – покровителя цього свята, бо колір моєї накидки дуже цьому відповідав.

– Дівчино, чому ви в таке свято на самоті? – раптом запитав дідок який тихенько підійшов до мене.

– Ой, дідусю, ну навіщо ж так лякати! – здивувалася я тому, що навіть не помітила як він до мене підкрався.

– Вибач внучка, я не навмисно, – посміхався він. – Можна мені сісти? – спитав він.

– Звичайно сідайте, – і я трохи посунулася звільняючи місце, і струшуючи сніг, що встиг насипати на лавку.

– Дякую, але ти не відповіла на моє запитання, – нагадав він.

– Ви про те, чому я одна? Ну, просто так вийшло, що мої друзі розбрелися раніше, ніж я прокинулася.

– Таке теж буває, якщо любиш довго поспати, – спокійно сприйняв він. – Мої друзі теж «розбрелися» давним-давно, – зітхнув дідок.

– Так що найцікавіше, вони мені навіть записки не залишили, адже ми сьогодні повинні були їхати, – продовжила я, не звернувши увагу на його слова.

– Виїжджати у свято? – щиро здивувався він.

– Так, – чесно відповіла я. – У нас термінові справи, тож нам треба скоріше повертатися.

– Що ще за справи, які день не можуть почекати?

– На жаль, не можу вдаватися до подробиць.

– Ну нічого не вдієш, випитувати не буду. До речі, є тут один заклад, у якому приїжджі завжди пропадають. Можливо, твої друзі теж там, – раптом згадав старий.

– О правда? І де ж це? – зраділа я можливості знайти своїх супутників.

– Це недалеко звідси, за два прольоти – ліворуч від «Кондитерської Майстерні Джеремі».

– А це що взагалі таке? – не зрозуміла я куди він мене посилає.

– Майстерня та магазин найвідомішого пекаря. Навіть вельможі на свята замовляють у нього торти та випічку, – пояснив він. – Але там завжди великі черги, а навпроти є чудове місце з менш іменитим власником, але смак його виробів не поступається Джеремі, – зауважив дідусь.