Розділ 19

Перетворення

Я падала зі стрімкою швидкістю, холодний вітер обпікав обличчя, очі сльозились, але я бачила, що земля наближається до мене так само швидко, як і я до неї. Судомно намагаючись збагнути, як себе врятувати, я активувала косу, сподіваючись зачепитися за якийсь виступ і уповільнити падіння, але каміння постійно зривається і летить слідом за мною. Ще кілька невдалих спроб і думки про те «чому я не вмію літати» все ж таки врятували мені життя. Вогняні крила розкрилися віддаючи біллю на все тіло, особливо в районі спини, і повільними помахами з часом уповільнили моє падіння, я остаточно зависла в повітрі майже як дракон, якого я бачила перед падінням. Але, на жаль, зупинилася тільки я, а не камені, які сипалися зверху, і від яких довелося ювелірно ухилятися, принаймні від особливо великих, але попадання по мені всіх інших теж були достатньо болісними.

– Фух, церемонія прощання через мою смерть, на сьогодні скасовується, – видавила я з полегшенням, але все одно ще сильно нервувала. Ширяючи в повітрі, я досі думаю про те, як би вхопитись за скелю і як піднятись, адже на карту поставлене власне життя. Серце в мене билося як шалене, мабуть вирішило наздогнати той момент, коли майже зупинилося. – І як же так вийшло, що я опинилася в такій делікатній ситуації? – стало мені цікаво, хто посмів так злісно з мене пожартувати. Думки про те як же піднятися мали успіх, і я почала стрімко злітати вгору, моєї радості не було межі. Я спостерігала, як мої вогняні крила роблять масивні помахи і більш за все, я це відчувала всім тілом, наче ці крила мали не вогняну форму, а достатньо фізичну, допомагаючи злітати все вище і вище, вони не могли діяти швидко, як у маленьких пташок, я робила крилами важкі впевнені помахи як величезний птах набирає висоту. Зброю свою не наважилася сховати через обережність, щоб крила теж не зникли. Прибирати їх, коли мені потрібна тільки коса, я навчилася, а прибирати зброю, щоб залишилися тільки крила, у конкретній ситуації я не ризикну.

Тільки зараз я помітила, що тут унизу, чомусь не було снігу, складалося враження, що надворі літо. Все зелено, а повітря не таке холодне. У небі кружляли різні дракони, такі кольорові і різноманітні, що їхня луска яскраво грала на сонці, і виглядало все дуже барвисто.

– Бездушні тварюки! – вирвалося в мене. – Хоч би одна рептилія врятувала мене, коли я падала. – обурювалася я. Нарешті підлетівши до місця, звідки мене виштовхнули, я помітила знайому постать, що стояла на краю того злощасного коридору. То був Орн. Він мені посміхався і махав, щоб я підлетіла до нього.

Я вже майже зрозуміла, як справлятися з цими вогняними кінцівками, що тепер ростуть з моєї спини, іменовані крилами. Але маневрувати, щоб акуратно влетіти в отвір, звідки мене викинули, виявилося нелегким завданням, це було дуже незграбно, але все ж таки я впоралася, якщо звичайно приземлення кубарем можна назвати вдалим.

– Молодець! Добре впоралась! – похвалив він раптом мене.

– То це ви мене зіштовхнули! – раптом усвідомила я. Адже хто ж завадить тутешньому владиці зіштовхнути людину. Якщо він так робить, значить, так треба і заважати йому ніхто не буде. З цієї причини мене ніхто не спіймав. – Як ви могли? Адже ви мене ледве не вбили! – я дуже сильно стримувала себе, щоб не підійти і не врізати цій «людині» по її задоволеній фізіономії.

– Анніка, «ледве» не враховується. Я знав, що в тебе все вийде, – посміхався він.

– Звідки така впевненість?

– У тебе все вийшло, тому що ти вже не пташеня, у якого ще немає пір'я. Ти вже дозріла для своєї справжньої форми, яку тобі треба визнати, – сказав він. – Адже на даному етапі, все, що потрібно зробити – це усвідомити дійсність, ось тут, – тицьнув він мене в лоба.

– Що? Нічого не зрозуміла. Ви що, мене щойно справді з птахом порівняли? Отже зіштовхнули мене як пташеня, яке вчиться літати? Я вам нагадаю, що в мене все ж таки немає пір’я, – продовжила я про своє, навіть не замислюючись, що він мені після говорив. – Якщо ви ще раз так зробите, я рознесу ваше гніздо на друзки, що від нього і пам'яті не залишиться! – злилася я, а він узяв і справді зіштовхнув мене, знову. Цього разу я відразу ж зорієнтувалася і повернулася до нього трохи швидше за минулий раз. – Ви зараз серйозно?! – мої емоції межували зі злістю та здивуванням.

– Чому б і ні. Люба Анніко, ти даремно все так ускладнюєш, – почав він говорити м'яким і спокійним тоном. – Я знав, що в тебе все вийде, адже ти вже розкрила свій дар, і тобі залишилося трохи, щоб зробити це на повну міць. Ще трохи і ти набудеш своєї справжньої форми. Це стосується і Ніка, адже так сталося, що ви одночасно стали на цей шлях.

– Чому через ваші слова у мене складається враження, що я потрапила в якусь секту? І до речі, говорячи про Ніка, де цей негідник? Кхм... ну, тобто  ваш онук.

– Він теж проходить випробування, таке ж як і ти. З ним зараз Нілла, – сказав Орн.

– Ага, тобто його в прірву штовхатиме рідна бабуся, яку він тільки зустрів. Мило, – замислилась я.

– Твій сарказм тут не доречний, – сказав він точно як Августій, мене аж тремтіння пробрало.

– Ну, вибачте мені великодушно, інакше не можу. Я, таким чином, заспокоююсь, а все, між іншим, через вас! Занадто багато шокуючої інформації, і я вже не кажу про той стрес, який я через вас щойно зазнала, двічі, зауважу! – Орн мовчки стояв і слухав мене, поки я не вибалакалась остаточно, метушившись туди-сюди перед ним.