Розділ 17

Легенда поряд

Після яскравого спалаху я, страхалась розплющити очі, але пронизливий холод і завивання вітру, все ж таки переконало мене, що так довго стояти не можна. Побачене, змусило мене дуже здивуватися. Те, що це вже не печера було і так зрозуміло, але тепер переді мною відкривалася неймовірна картина засніжених гірських хребтів. Дзеркально-чисте повітря наповнило легені, через що стало важко дихати, а дивовижна панорама заповнювала всю свідомість. Тут не було Ніка і, на жаль, я так само не побачила поблизу Тома або Ліфумію. Крижана печера розлучила нас, розкинувши по різних частинах цих гір під бар'єром.

– Але все ж таки тут гарно, хоч і холодно, – не витримала я.

– Ти маєш рацію. Тут дуже гарно, – почула я незнайомий чоловічий голос у себе за спиною, після чого повернулася і побачила чоловіка років шестидесяти. Звідки він узявся, я гадки не мала, адже всього хвилину тому навколо не було ні душі. Виглядав він добре, без бороди, але з довгим білим волоссям. Одягнений він явно не по погоді, в костюм кольору слонової кістки з розшитими шовковими нитками манжетами і коміром, а поверх одягнений довгий жилет до полу, який повністю прикрашений тією ж вишивкою. Втім, не мені судити щодо сезонності вбрання, адже моя тепла накидка тепер втрачена і я за ці пару хвилин, що тут знаходжуся, встигла достатньо задубіти.

– Ви хто? Як ви тут опинились? – задала я, як вважала, найрозумніші питання. – Куди поділися мої друзі?

– Думаю, згодом розберемося що до чого. А зараз я назву тобі тільки своє ім'я, але спершу ти сама повинна мені представитися, – сказав він дуже спокійним тоном, і навіть усміхаючись.

– Говорите, прямо як один мій знайомий, – і тут мене осяяло, що Нік досі не з'явився, а це значить, що не в тому камені секрет мого переміщення, якщо він не зміг ним скористатися, – Де ж мені його шукати, він зник! – трохи запанікувала я.

– Не зовсім розумію про що ти, але якщо брати до уваги, як ти тут опинилась, то вірогідніше саме ти зникла, а не навпаки, – пояснив він мені.

– «Цікаво, виходить він знає, яким саме чином я тут опинилася. І до речі якщо справа не в камені, то як я в такому разі все ж таки тут опинилася? Може, саме цей чоловік мене сюди перемістив?», – обмірковувала я ситуацію.

– Ти потрапила сюди через портал, іншого шляху немає, – відповів він на моє німе запитання, побачивши, що я збентежена. – Інакше ти не добралася б сюди через гори за такої погоди, цілою і неушкодженою, та ще й у такому легкому одязі.

– Портал кажете..., – осяяло мене. – Стривайте, ви, що думки читаєте?

– Ще чого, у тебе дорогенька все на обличчі написано. Але все ж таки, може, зарекомендуєшься? – знову попросив він.

– Ой, даруйте, я – Анка.

– Добре, а мене звуть Орн, радий зустрічі Анніка.

– Анка, – поправила я його.

– Ну, якщо тобі так подобається більше, то будь по-твоєму, – сказав він.

– Так ви все ж таки знали, як мене звуть, – дійшло до мене. Спочатку я подумала, що він мене не правильно почув.

– Безперечно, а як інакше, – без докору совісті підтвердив він.

– Орне, то навіщо тоді питали, раз знали.

– Правила єтикету,  – і він розвернувся і пішов у напрямку скелі.

– Звідки Ви мене знаєте? – насторожилася я. – Гей, ви мене чуєте? Ви взагалі куди? – не зрозуміла я сенс його дій. Після чого він повернувся, взяв мене за зап'ястя і повів у той же бік. – Ви чого? – здивувалася я, намагаючись висмикнути руку. Але він мовчки тягнув мене в напрямку скелі, не послаблюючи хватку.

Підійшовши впритул до кам'яної брили, ми почали проходити крізь неї, як у тій довгій печері, де ми були з друзями. Опинившись в іншому місці, це була простора кімната, без вітру і холоду, Орн нарешті відповів.

– Прихований портал і викривлення у просторі, Якщо ти дісталася сюди, ти мала вже це проходити.

– Так, ви маєте рацію, – відповіла я, але настрій відразу зник, тому що через ці портали я проходила з друзями, а зараз я була одна. І якщо Нік продовжує залишатися в тій же печері на самоті, то не виключена ймовірність появи ще одного такого монстра, і Нік тепер бореться з ним віч-на-віч. На очі навернулися сльози, які я намагалася зупинити. Все йшло дуже погано, я ні на що не могла вплинути, і це мене дуже дратувало.

– Що з тобою? – занепокоївся Орн.

– Де мої друзі? Де мій Нік? – запитувала я, вже не ховаючи сліз.

Старий злегка посміхнувся і почав мені щось говорити, але чомусь я почула тільки уривки фрази «Мабуть...він...спиною», у вухах гуло, а запаморочення, яке з'явилося, коли тільки я постала перед гірським пейзажем, посилилось і мені довелося терміново сісти на підлогу щоб зовсім не впасти. Я намагалася глибоко дихати, але мені ніби не вистачало повітря. Цей чоловік нахилився до мене, намагаючись допомогти, і в його обличчі читалося занепокоєння. Він з кимось говорив, і я відчула опору у себе за спиною, знайомі руки підхопили мене, і ми попрямували до виходу з цієї величезної кімнати.

****

Коли Анка зникла з печери, Нік швидко зрозумів, що вся справа в камені, до якого вона торкнулася. Спробувавши зробити те саме у нього нічого не вийшло. Тому він почав шукати інший шлях і недовго провозившись, знайшов ще один схожий камінь, який трохи відрізнявся кольором. Доторкнувшись до нього, він перемістився до іншого місця. Це був великий білий кам’яний хол, з колонами, які з'єднувалися незліченними арками, і великими вікнами з яких лилося яскраве світло. Підлога була вистелена килимами з білого хутра, а під стінами стояли гарні кам'яні лави.