Розділ 16

Крижаний ліс

Спочатку, після того, як покинули будинок відьми, ми постійно вмовляли Ліфумію одягтися тепліше, бо на неї навіть дивитися було холодно. Але під нашим натиском вона все ж таки здалася, і погодилася прийняти запасну накидку, яку ми взяли ще у відділенні Альянсу, тим самим зменшуючи мою ношу. Причина її початкової відмови крилася в тому, що наша лисиця родом з Меріана, де майстерно зачаровують одяг, тому хоч все її вбрання неабияк пошарпане і застаріле, воно все ж таки зберегло свої магічні властивості – підтримувати тепло. От тільки вітер все ж таки пробирав до кісток і без накидки тут ну ніяк не обійтися.

– І так, давай розберемося, з чим маємо справу, – намагалася я зрозуміти ситуацію, що склалася. – Ти у нас анімаг, виходить, але зараз ти не можеш набувати звірячої форми.

– Вибач, але мені страшно. Мені потрібен час, щоб себе перебороти і знову взятися за магію перетворення, – зізналася вона. – Але в мене непогано виходила магія вітру, отже я не буду прям сильним баластом у вашій компанії, – посміхнулась вона. – щоправда я давно не тренувалась.

– Я була не проти твоєї компанії, навіть коли ти була просто лисицею, – зізналася я. – До речі, а ти сама вмієш, речі зачаровувати? – раптом осяяло мене, але моє натхнення незабаром спіткало розчарування.

– На жаль, я чесно намагалася навчитися, але нічого путнього з цього не вийшло.

– Ех... ну добре, головне, що ти тепер не лисиця і мені тебе нести не доводиться, – підморгнула я їй.

– Дякую Анік, ти така гарна і добра, – відповіла вона, широко посміхаючись, і несподівано схопивши мене під руку.

– Анік? Це ще що за новина? – здивувалася я такому прізвиську.

– Ну, захотілося, як то мило тебе назвати.

– Дякую, звичайно, але краще не треба.

– Я подумаю над цим, але не обіцяю, – хитро вона на мене подивилася.

– Цікаво, ти тепер у нас Анік? – несподівано вліз у нашу розмову Нік.

– «І що ж у нього слух такий гарний. Начебто далеко попереду йшов, а саме це почув», – мовчки я зиркнула на нього. – Навіть не думай! – пригрозила я.

– Ти про що, Анік? – почав він мене підколювати, а в цей час Фумка наспівуючи якусь мелодію, втекла вперед, наздоганяючи Тома, який на подив виявився далеко попереду.

– Не називай мене так! – почав він мене злити.

– На даний момент, не бачу переконливу причину так тебе не називати. Як на мене, Анік досить приємно звучить.

– Мене звуть Анка, а не Анік, тому нема чого так мене називати.

– Щось мені підказує, це дві крайності твого справжнього імені.

– Все одно Анка мені подобається більше, – наполягала я на своєму.

– Як знаєш. Але дозволь дізнатися яке ж тоді повне ім’я? – уже серйозно спитав він.

– А нащо тобі?

– Вгамувати цікавість! Є багато імен, які можна вкоротити до такого прізвиська. Мені хочеться знати справжнє.

– Все цілком банально, Анніка – так мене звуть, в принципі Ліфумія була не далеко від цієї самої істини, про яку ти говориш, – вирішила я його довго не мучити, бо все одно не відстане.

– Незвичайне і навіть трішки величне ім'я, – раптом сказав він. – Воно гарно звучить, навіть якщо до нього якийсь титул приставити.

– Чого це тебе в цей степ занесло? І який ще титул, я з простого народу, у мене навіть прізвища немає, бо мої батьки звичайнісінькі власники таверни і не більше.

– Не заважай моїм фантазіям, – підморгнув він мені. – А ім'я у тебе справді гарне, мені подобається.

– Дякую. А як щодо тебе? – вирішила я перевести стрілки, тому що збентежив він мене своїми компліментами.

– Ти про що? – не зрозумів він.

– Ну, що до твого імені, адже воно явно не просто «Нік», це занадто просто для тебе, – зауважила я.

– Вирішила підключити свою дедукцію?

– Не іронізуй! Тепер і мені цікаво, яке воно, твоє повне ім'я. От і все!

– Так тому і бути, розкрию тобі велику таємницю. І тільки тому, що не побоялася мені своє назвати, – і тільки-но я на нього глянула, він мені знову підморгнув.

– Це честь для мене, о шановний пане, тож кажи, я чекаю, – посміхнулася я йому у відповідь на його невелику театральну постановку.

****

А тим часом Фумка з Томом теж вели активну розмову, починаючи з часу, коли вони були ще дітьми і закінчуючи останніми подіями.

Хоч лисиця про нього і так вже встигла все з'ясувати, але все одно у своєму справжньому образі, все відчувається, ніби вони по новому знайомляться, і її хвилювали ці емоції.

– Томе, послухай, мені з тобою так цікаво, – зізналася Ліфумія.

– Дякую, – збентежився він, і останнім часом це ставало його постійним станом.

– Я і не думала, що ти такий цікавий співрозмовник. З Анкою ти поводишся більш стримано.