Розділ 15

Таємниця лисиці

Коли ми зайшли всередину, я очікувала побачити павутиння, купу підвішених до стелі трав або засушених частин тіл бідних маленьких істот, які так потрібні відьмам для заклинань, загалом все, що в моєму розумінні має бути у відьми в будинку. Але тут взагалі нічого з цього у моє поле зору не потрапляло. Я побачила тільки акуратний і затишний будиночок, трохи старенький, і який в принципі, не особливо притаманний даним особистостям, в ньому могла жити якась літня сімейна пара, але ніяк не відьма в моєму розумінні.

– Сідайте, зараз я вам приготую чаю, і ви мені розповісте все, що з вами трапилося, а то мені так нудно одній в горах, – і вона, посміхаючись, пішла імовірно на кухню за чаєм.

– «Цікаво, а чай нормальний буде, або за спеціальним рецептом від відьми», – раптом подумалося мені.

– Слухай, – раптом пошепки звернувся до мене Том. – Ти ніби казала, що це відьма. Але, як не крути, вона не дуже схожа на неї, ну крім хіба що однієї деталі.

– Мені теж це здається підозрілим, і взагалі-то сама я цю інформацію не перевіряла. Мені про неї Фумка сказала.

– Ааа, ну раз вона сказала, то їй брехати нема чого, – погодився він.

– Але, якщо чесно, я відьму, ось так реальну, вперше зустрічаю, – зізналася я.

– Та ну? – здивувався Том. – Я думав, ти вже з ними стикалася.

– Якось не доводилося, а в Альянсі такі особи не водяться.

– Ти що, вже примудрився щось загубити? – спитав Нік, адже Том після нашої розмови раптом почав стурбовано оглядатись у пошуках чогось.

– Ні, але мені здавалося, вона з нами ось щойно була, а зараз я її вже знайти не можу.

– Хто вона? – спершу не зрозуміла я, потім усвідомила, кого він мав на увазі. – А й справді, де Фумка поділася.

– Лисиця зникла? – перепитав Нік.

– Типу того. Як завжди кудись забігла.

– Ну, це не дуже дивно, – раптом сказав Нік, чим привернув загальну увагу.

– Як це зрозуміти? – але не встиг він відповісти, як одразу ж повернулася господиня з тацею у руках.

– Зачекалися? – запитала вона, після чого звернулася до мого напарника. – Те, що ти шукаєш, недалеко звідси і скоро буде тут, я тобі обіцяю, – і вона загадково всміхнулася до Тома.

– А ви що, знаєте, де знаходиться наша лисиця? – несподівано запитав він.

– Звичайно знаю. Вона ховається за будинком.

– Як ви дізналися? – поцікавилася я.

– Я ж відьма, – раптом сказала вона. – Мене, до речі, Ліндою звати, і я знаю все про ці гори. А тим паче про кожну живу істоту, яка знаходиться у мене на подвір'ї.

– Переконливо, – здивувала вона мене. – «Знайоме в неї ім'я, десь я вже його чула», – задумалася я.

– Мабуть, та особина, яку ви шукаєте, вже все про мене розповіла? – припустила відьма.

– На жаль, вона була не надто красномовна. Тільки й заявила, що ви з нею не знайомі.

– Не знайомі? – перепитала відьма і голосно розсміялася. – А як же... хм... навряд, за такий короткий час вона змогла мене забути, – замислилася вона.

– То ви все ж таки знайомі? – уточнила я.

– Так! Саме завдяки мені вона зараз у такій подобі, – з гордо піднятою головою повідомила Лінда.

– Тобто? – не зрозуміла я. – Ви хочете сказати, що завдяки вам вона у вигляді тварини чи як?

– Ти швидко схоплюєш, саме так! – ще з більшою гордістю вона задерла носа.

– Отже, Фумка колись була людиною? – раптом спитав Том, при цьому його обличчя трохи почервоніло.

– Який кмітливий хлопчик, – підтвердила відьма підморгнувши йому, явно знущаючись. Але ми з Томом були дуже шоковані і всім своїм виглядом це показували на відміну від Ніка. Він як завжди пив чай ​​з незворушним виглядом. Іноді мені здається, що він знає геть все і про всіх, або просто не здатен чомусь дивуватись.

– Нік, – звернулася я до нього. – Ти, здається, зовсім не здивувався, почувши цю інформацію.

– Тому що я знав, – сказав він, чим остаточно вивів нас з Томом з ладу.

– Ти знав і не говорив? – намагалася я якось обурюватись.

– Це не мій секрет, щоб його розкривати, – сказав він.

– Та що ж за люди такі, суцільні секрети довкола! – розлютилася я.

– Досить сваритися, краще пийте чай, – раптом втрутилася в нашу розмову відьма.

– А що мені ще залишається..., – послухалась я її поради, бо достатньо підмерзла на вулиці, щоб відмовлятись від чаю, сподіваюсь звичайно, що це просто чай, без ніяких спеціальних добавок.

– Хм, треба покликати вашу подругу сюди, а то погано, що вона там ховається, – запропонувала відьма.

– Щось я не думаю, що вона погодиться сюди зайти і мило з вами поговорити, – сказала я.

– А я і не говорила про те, щоб вона добровільно заходила сюди, – після чого якось єхидно посміхнулась і почала читати своє закляття. Через кілька секунд після цього, перед нами матеріалізувалася лисиця. Судячи по виразу на її мордочці, вона була незадоволена таким поворотом подій. – Ну, привіт, Ліфуміє, – звернулася до неї відьма. – Добре виглядаєш, якщо це можна так назвати, – сказала вона з ноткою іронії, і отримала у відповідь злий погляд лисиці, посміхнулася і знову пішла в іншу кімнату, цього разу не повідомляючи навіщо.