Розділ 14

Гірська відьма

Вже два дні ми йшли цими горами, але суттєвої відстані так і не подолали. Стежки були практично на стрімких скелях, і сніг довкола серйозно ускладнював наше пересування. Чим вище ми піднімалися, тим сильнішим ставав вітер, який також не давав нам спокійно просуватися вперед.

– Цікаво, а може все ж таки нам змінити тактику, – раптом замислилась я.

– Що ти маєш на увазі? – спитав Том.

– Ну зважаючи на нашу стратегію, нам зараз треба збиратися на саму верхівку, бо в підгір’ї вважають, що дракони живуть саме там. Але може нам краще почати шукати печери по периметру всіх гір, як я раніше й планувала?

– Якщо чесно, то мені важко відповісти що з цього краще, – задумався Нік.

– А як на мене, то в тебе одна тактика анітрохи не легша за іншу, – зауважив Том, з чим я не могла, не погодиться. Адже прочесати всі ці гори в пошуках печер, гадаю, так само складно, як і сходити на вершину гори.

– І все ж, я вважаю, що нам потрібно на вершину, – відповів нарешті Нік. – Адже всім відомо, що дракони люблять висоту. Також не знаю чому, але словам Тріміана з храму я вірю. Магія драконів явно виходить звідкись зверху, а якщо дослівно його процитувати то: "Чим вище в гори, тим більше магії. Адже чарівна буря теж з неба починається". Ну, чи щось подібне до цього, – нагадав він.

– Добре, я з тобою згодна, у цьому є сенс. Тим більше, якщо місцеві жителі так довго і вперто в це вірять. Тож наша мета – вершина! – І я з упевненістю вказала на неї.

– Що ж, на одному варіанті зійшлися, хоть щось тішить, – полегшено сказав Том.

– А мені, ось що ще цікаво, – не вгамовувалася я.

– І що ж це, Анко?

– Воно як би до справи не відноситься, але все ж таки цікаво, чи живуть у цих горах якісь люди?

– «На рахунок людей не знаю, але одна неприємна відьма живе», – нагадала раптом про себе Фумка.

– Якщо тут хтось живе, нам треба буде напроситися до них у гості, щоб відігрітись, – висловив свою думку Нік.

– А мені ось інше цікаво, чи є тут якісь небезпечні істоти, на зразок ходячих мерців або «місячних чудовиськ» з якими ми раніше зустрічалися, – замислився Том.

– Том, ну тих, кого ти перерахував, тут точно не може бути. Адже тут магів немає, щоб повсталих викликати. А «місячні чудовиська» хоч і сильні, але їм все одно не пройти через бар'єр, створений драконами. Та й навіщо.

– Про які чудовиська йдеться? – зацікавився Нік.

– Та, знаєш це довга та не дуже приємна історія. Хоча, Том мене тоді по-справжньому життя врятував. Ми якось потім тобі все розповімо, – «І так через вітрюган сніг в обличчя б'є, тож згадувати про те, як мене мало не вбили, не дуже хочеться».

– З нетерпінням чекатиму на вашу розповідь, – Нік вирішив поки не питати, адже Том теж зберігав мовчання, хоча і помітно посміхався з задоволеним обличчям. Мабуть, іноді в ньому прокидається природна скромність що заважає йому похвалитися. 

Далі ми продовжували йти мовчки, і я вирішила подумки поговорити з лисицею, яку Том ніс на своїх сумках. Вони останнім часом якось потоваришували, раніше Том постійно скаржився на неї, а зараз вони постійно разом.

– «Фумі, чуєш, так що ти там говорила про відьму?», – вона думала я забула, а я запам’ятала її зауваження щодо жителів гір.

– «Сказала як є, хоч я не дуже люблю цю особу, але зустріч із нею піде нам на користь».

– «Ти така впевнена, що ми з нею зустрінемося?».

– «Так, це неминуче», – відповіла мені лисиця.

– «А може, ми її якось обійдемо. А то, до сьогодні у нас з відьмами не дуже складалося».

– «Не вийде. Думаю, до її будинку ми дійдемо приблизно через два-три дні. Не знаю, завдяки яким відьомським чарам воно так, але якщо хтось тут піде в гори, то в який би бік він не пішов, завжди наткнеться на її будинок протягом чотирьох або п'яти днів. Якщо вона, звичайно, сама хоче цієї зустрічі. Але, як правило, це підле створіння рідко коли буває проти зустрічей зі втомленими мандрівниками».

– «Оце так новина, а ти добре про неї обізнана», – замислилася я. – «Але взагалі дивно, звідки ти знаєш, що тут живе якась відьма? Вона твоя знайома?».

– «Ні!», – категорично сказала лисиця. – «Не знайома. Просто знаю і все».

– «Ну, гаразд. А може, в нас вийде пройти повз її домівки, не заходячи всередину?», – припустила я, хоча б так уникнути контакту з відьмою.

– «Ну-ну. Якщо ми просто оминемо її, то думаю, будиночок знову з'явиться перед нами наступного дня. І ще через день, поки ми або в нього не зайдемо, або поки просто не збожеволіємо».

– «Який жах! Цікаво, навіщо вона створила такі чари».

– «Мабуть, від нудьги. Тут же людей мало. І от, щоб іноді хоч із кимось розмовляти, вона це й створила. Причому, гадаю, її наша компанія точно зацікавить».

– «Якщо їй настільки нудно нехай живе ближче до людей. І взагалі, скажи, ти точно з нею не знайома особисто? А то ти володієш надто цікавою інформацією», – запідозрила я, що вона щось не домовляє.