Розділ 10

Буря

Завдяки нещодавній події наш одяг став схожим на решето. Як могли ми його звичайно полатали, але це в результаті не дуже допомогло. Мені пощастило, що в тому нічному нападі залишила накидку в наметі. Саме тому я не виглядала жебрачкою на відміну від хлопців. В одному з найближчих міст, ми знайшли представництво Альянсу і там нам з Томом видали новий одяг, щоправда такого самого фасону, як і старий. Ще дали довгі зимові накидки синього кольору, але одягати її я відмовилася, тому що в мене вже була та, яку я нещодавно набула. Не потрібні мені в поточному поході речі я залишила в представництві і попросила відправити їх назад до моєї кімнати в Альянс, залишила лише кілька негроміздких дрібниць, які гріли мені душу.

У цьому містечку ми розділилися, і кожен пішов у своїх справах, попередньо позначивши час та місце зустрічі. Коли ми нарешті впоралися з усім запланованим і зустрілися, я звернула увагу, що Нік теж уже утеплився, але більше здивувало те, що весь його одяг був цілісінький, ніби нічого з ним не траплялося.

– Ти що й раніше тут скуплявся? Звідки узявся такий самий одяг? – вирішила я поцікавитись.

– Дивно, але я знайшов тут заклинача, який спеціалізується на одязі, і він люб'язно погодився мені його відремонтувати.

– Цікаво, а нам просто видали такий самий, що й був. І який у цьому сенс, якщо ми могли так само, як і ти, його просто відремонтувати, – не приховуючи свого жалю, поскаржилася я.

– А мені подобається. Я звик до цього одягу, в ньому досить зручно, – сказав Том, не приховуючи радості. 

Відразу видно, що хлопці менше, за дівчат, звертають увагу на зміну гардеробу. Том радий, що його уніформа не змінилася, а Нік взагалі не заморочувався і просто відремонтував старий. А от мені вже хотілося б, чогось новенького, на відміну від них, і взагалі, чому мене оточують одні мужлани, куди цікавіше було б подорожувати в товаристві дівчини. Недопрацювання Августія як ні як.

До речі, з цього міста ми вже бачили, як сонце висвітлює засніжені вершини Тінкетських гір і це означало, що ще трохи і ми будемо там.

Нік якось згадав, що спочатку йому потрібно в якесь село зайти, а потім вже в гори вирушити і я була зовсім не проти такого маршруту. Адже для мене будь-яке потенційне джерело інформації про драконів було важливим, та й знайти якийсь опорний пункт де б залишити коней перед початком пошуків теж було б не погано.

Якийсь час ми з Томом питали про драконів чи не в кожному селі, але оскільки кожен із опитаних щоразу вважав, що ми чергові божевільні, яким раптом захотілося пригод, поступово ми від цієї практики відмовилися. Наш брутальний супутник в особі Ніка так і не знає, для чого нам потрібно в гори. Але поки що результатів немає і єдина надія на людей, що живуть поблизу цих гір. Адже вони хоча б живуть найближче до потенційних місць проживання магічних істот.

Через снігопад все довкола давно було білим. Наш шлях проходив край лісу з одного боку і безкрайніми полями з іншого. Ми їхали мовчки, тільки й чули, як під копитами коней тріщить окрайок льоду що утворився, та шумлять від вітру дерева видаючи неприємний скрегіт.

– Дідько! Я дещо згадала! – раптом осяяло мене.

Том, що їхав поряд на коні, ледве з нього не впав, через мій різкий вигук який розрізав тишу і пролунав по окрузі. Після відновлення рівноваги, він поцікавився, що спонукало мене так закричати. Нік втім теж був зацікавлений, але він мовчки очікував мого пояснення.

– Я от, випадково згадала..., – почала я, але раптом подумала, чи варто це говорити при Нікові.

– Ну, те що ти дещо пригадала, я й так зрозумів. Хотілося б дізнатися подробиці, – цікавився Том, з якої причини мало не впав з коня.

– Ну, це стосується нашого завдання, – продовжила я.

– Завдання? – не зрозумів він мене.

– Так, нашого другого завдання, – натякала я пошепки Тому, про завдання пов'язане з принцом.

– От халепа! – нарешті він зрозумів, про що я говорю. – Як тепер бути? Адже ми пішли із останнього нормального міста, де хоч щось можуть про це знати. Далі тільки невеличкі поселення будуть, – міркував він тихенько, усвідомлюючи ситуацію.

– Так, у правильному напрямку мислиш, – з прикрістю сказала я.

– Гей, народ, може, нарешті скажете мені що трапилося, а то якось ніяково знаходиться поруч з вами, – не приховуючи свого роздратування, вліз у нашу розмову Нік.

Ми з Томом переглянулися і я все ж таки вирішила довіритися нашому новому другу і розповіли йому. Так, таємниці зберігати я не вмію, а що накажете робити, шукати його покладаючись на вдачу? На жаль, з цим у мене чималі проблеми, тому я вирішила покладатися на оточуючих.

– Тобто ти хочеш сказати, що вам доручили знайти принца, а ви навіть не знаєте, як він виглядає? – після довгої паузи зробив Нік висновок, при цьому ледве стримуючи сміх через абсурдність ситуації.

– Так, ти правильно зрозумів! А ти про нього випадково нічого не знаєш, ну раптом найманці трохи більше обізнані, ніж працівники Альянсу? – вирішила я поцікавитися, а то раптом ми витягли козирну карту і він про нього хоч щось та знає.

– Ну, – зауважив він. – Дай подумати…, а навіщо він знадобився королю, ви теж не знаєте? Я правильно зрозумів?