Розділ 9

Прокляття Квітки

Вже минув тиждень, коли ми попрощалися з селом мерців.

По дорозі ми заїжджали на фермерське господарство, щоб пригоститися парним молоком і закупити смачного сира в дорогу. З кожним днем ​​Тінкетські гори ставали все ближчими, але кінець шляху для мене все одно був туманним. Якщо озирнутися назад, складається враження, що хтось хоче щоб наш шлях просувався якомога повільніше, адже з нами постійно трапляється якесь лихо. От і зараз: спати ми лягали начебто взимку, ще при цьому снігопад був настільки сильний, ніби прагнув засипати нас під своїм шаром живцем, але чомусь прокинулися ми наче навесні – було тепло і скрізь пахли барвисті квіти.

Коли прийшло усвідомлення того, що це не сон і ми справді знаходимося на квітковій галявині, невдовзі було вирішено дослідити місцевість. Навколо була смарагдово зелена трава, від якої так і віяло свіжістю, а квіти були різноманітних форм та розмірів. Буквально все було ними вкрите. Вони заворожували своєю красою, а аромат, що стояв у повітрі, просто п'янив і приваблював до себе своїм солодкуватим запахом. Коли я нахилилася, щоб ближче розглянути одну рослину, її пелюстки якимось чином змінили свій колір з червоного на бузковий. Я вирішила списати на гру світла, але тут почула обурення Тома.

– Що за чортівня?! – вилаявся він.

– Що трапилось? – здивував мене Том своїм криком.

– Ці рослини, ніколи такого ще не бачив, – почав він з цікавістю їх розглядати, чим привернув мою увагу і я приєдналася до нього, хоча якщо чесно то в рослинах я точно повний профан.

– Конкретніше, що ти маєш на увазі?

– Я спочатку думав що мені здалося, ну там тінь впала або заломлення роси від сонця пішло, але коли я уважно придивився, то як не крути біла квітка синьою не стане. Це що, нормально по-твоєму? Я про подібні рослини ще ніколи не чув, хоч і бачив я їх чимало, – задумався він.

– Ага, отже все ж таки це не була гра світла, якщо ти теж бачив, – запідозрила я щось недобре.

– Тобто і ти помітила?

– Саме так, – підтвердила я його слова.

– Взагалі дивно тут якось. Тобі так не здається? – підмітив Том і так очевидний факт, на що я просто кивнула йому. – І цей аромат… ти його відчуваєш? Він, такий солодкий, – говорив уже якось тихо, а я тим часом озираючись на всі боки намагалася зорієнтуватися в який бік ми прямували, а то ця зміна ландшафту трохи напружувала.

– Довго нам тут краще не затримуватися, збираємо речі і їдемо! І до речі, ці квіти теж бажано не чіпати, а то хтозна чим це нам обернеться, – попередила я, адже без магії тут точно не обійшлося. – «Шкода Фумі з нами не було. Вона зі своїм тваринним чуттям може швидше б зрозуміла що до чого», – зітхнула я. Лисиця пішла разом із Ніком, повідомивши тільки те, що в неї є якісь справи після вирішення яких вона відразу нас знайде. Досить дивна ситуація вийшла. Не можу зрозуміти тільки, коли вони встигли так близько познайомитись, і взагалі, де б вона не знаходилась, як вона потім зможе нас наздогнати?

– Нік! Я ж казала не чіпай і тим більше не нюхай ці кляті квіти! – крикнула я своєму супутнику, який, судячи з усього, пропустив повз вуха моє попередження з цікавості.

– Я не Нік! А Том! – розлютився він.

– Та що ти кажеш, а то я не знаю! – огризнулася я.

– Схоже, що не знаєш, якщо імена плутаєш! – якийсь прямо агресивний він став.

– Та заспокойся ти вже, з ким не буває, – чмихнула я у відповідь.

– Наче комусь сподобається, коли його плутають із пройдисвітом, якого ми тільки один день бачили! – видав він.

– Пройдисвітом? Я думала, що ви потоваришували. І взагалі! Заспокойся та збирай речі, ми з цього місця їдемо негайно.

– А якщо я не хочу? – раптом заявив він, чим зовсім мене збентежив.

– Лицар королівської гвардії Ількора Томас Ранж! Ми негайно їдемо, я наказую тобі зібрати свої речі та негайно покинути це місце, і це не обговорюється! – суворо сказала я, і Том ніби повернувся до нормального стану, або мені це здалося. Він змінився в настрої і став якимось скривдженим, тому я додала вже спокійнішим тоном. – Тут може бути небезпечно, не хочу ризикувати. Тому, прошу тебе не зволікай, – попросила я. – Тим паче, ти подумай, що може статися з кіньми, якщо вони скуштують цих дивних рослин. Сподіваюся вони не встигли ще цього зробити, бо на своїх двоїх нам доведеться тяжко продовжувати подорож.

– Ну до-о-бре, – неохоче погодився він, і своєю зміною настрою він скоріше нагадав мені якогось підлітка, що навіть з Томом не поєднувалося. Я сподівалася, що може це якісь дурманливі квіти і незабаром його помутніння пройде, але щось явно пішло не так.

Рушаючи я миттю подивилася на галявину, яку ми залишили. На мить, я побачила там силует дівчини з довгим волоссям. Вона ніби стояла і дивилася нам услід. Я вирішила, що мені це здалося, адже поки ми були там, нікого, крім нас, поблизу точно не було, я сильно заплющила очі і коли відкрила, на місці незнайомки, нікого вже не було.

Поспіхом забравшись звідти, я сподівалася, що все вже позаду, але це був тільки початок. Два дні поспіль, Том нив як дитина і дуже хотів повернутись на цю квіткову галявину. Запевняючи, що йому там сподобалося, а я не могла зрозуміти, що власне відбувається, адже теж там була, і мене чомусь назад не особливо тягне. Так, погоджуся, там було тепло і красиво, але щоб настільки хотілося повернутися назад це вже занадто. Така поведінка мого напарника просто виводила мене з себе і я постійно була на межі нервового зриву, адже мій помічник із дорослого перетворювався на примхливу дитину.