Розділ 7

Ельфійський карнавал

Після кількох днів шляху я зрозуміла, що краще б я ще непритомно відлежувалась, адже Тома тепер як підмінили. До цього він мало говорив, чи соромився, чи боявся – зараз же безупинно базікає і це мені вже нестерпно набридло. Таке враження, що кляп, який був у нього в роті, витягли і тепер з нього плескає бурхливий фонтан красномовства.

– Слухай, Анко, а як часто тебе взагалі відправляють на завдання?

Він ставить стільки різних питань. Складається враження, що він про мене книжку написати зібрався.

– Досить часто. Але крім завдань, мені й інших справ вистачає.

– Он як. А чим ти тоді ще займаєшся? – продовжував він свій допит.

– Ну, я веду клуб рукоділля та семінари в альянсі для новачків. А ще проводжу бойові тренування для магів та багато іншого.

– Та ну, ти серйозно, з приводу клубу рукоділля? – спитав він здивовано.

– Ні звичайно! – «Я навіть шити до ладу не вмію, а тут клуб рукоділля... Тільки йолоп у це повірив би».

– Розкажи про себе нормально, а то я ображусь і не буду більше розмовляти з тобою, – сказав він з маленькою загрозою.

– Обіцяєш? – надихнулась я.

– Жорстока ти людина.

– Так, я можна сказати істота з пекла! Бійся мене, поважай, а також виконуй різні забаганки, – сказала я серйозно та водночас із гумором.

– Ага, обов'язково, – сказав він злегка мружачись на мене.

Мабуть, моє перебування в комі трохи змінило його ставлення. Він вже не дивиться на мене як підлеглий на начальника, а став ставитися як друг. І це мене навіть трохи тішило, хоча саме зараз вже більше дратувало.

 Коли ми покинули територію Соула, Том згадав, що його обладунки досі залишаються пошкодженими, а мечник без них прирівнюється до самогубця, яким би вправним він не був. Фумі відразу ж порадила найближче місце, де можна їх полагодити і нам довелося трохи поміняти свій маршрут і спрямувати його до Ельфійського міста, на батьківщину найвправніших майстрів Ількора.

– Анко, а в тебе наречений є, чи хтось у цьому роді? – Том вкотре поставив своє дурне запитання.

– Якщо ти зараз не замовкнеш, я зроблю так, що тобі ніколи жінка не знадобиться! – розізлилась я такому особистому питанню.  – «Нахаба! Ну це ж  прямий удар нижче пояса» – подумала я.

– Отже немає? Я правий? – з цікавістю чекав він на відповідь, явно не злякавшись погрози і мого погляду.

– Це особиста інформація! – «Взагалі вже страх втратив».

– Чого ти одразу сердишся?! От я не маю дівчини. І я відкрито це говорю.

– З чого взагалі такі одкровення!? Я не казала, що його нема! Невже по мені видно, що я самотня?

– Чесно кажучи... так. Ти якось не надто поспішаєш виконувати це завдання. А отже у тебе немає людини, до якої ти прагнеш повернутися, – зробив він розумний висновок, якого я ніяк не хотіла чути, тим більше від нього.

– Мені просто ніколи собі шукати коханого. Я ж весь час зайнята, – зізналась я, і як не соромно визнавати, але це гірка, правда. – Розповім тобі одну таємницю, тільки одна людина з усього Елітного підрозділу має дружину. І тільки тому, що він із нею зустрівся, коли ще навчався в альянсі. А так всі решта дев'ятеро людей, включно зі мною – одинаки.

– Ого. А я думав, що всі в цьому підрозділі дуже популярні, – здивувався Том.

– Не сказати б, що це не так. Нас скрізь впізнають, а в моїх товаришів шанувальниць і шанувальників хоч греблю гати. Але ж справа не в цьому. Завести собі другу половинку ніхто не в силі, бо часу на них просто не буде. А кому потрібна така пара, – зітхнувши повідомила я Тому.

– Я мріяв потрапити до вас з дитинства, але тепер щось перехотілося, – розчаровано сказав він.

– А ти думав, що мрія це казка?

– Принаймні сподівався на краще. Перспектива вмирати наодинці мене не влаштовує. Тож, мабуть, бажання потрапити до вас у підрозділ у мене поменшало, – сказав він засмучено.

– А тобі радше було б вмирати оточений натовпом? Що за дивні думки?! Я от сама обрала цей шлях, тому пізно вже давати задню, – зізналася я, але водночас задумалась про його слова, та перспективу самотньої старості, до якої щоправда ще дожити треба.

– А чому в підрозділі лише десять людей? – поцікавився через якийсь час Том. – Хіба не краще, якби вас було більше?

– Так задумав наш чудовий Августій. Десять – його улюблене число, а для більшості завдань зазвичай багато командирів і не потрібно. Частіше нам просто призначають підлеглих у певній кількості. Ми ж щось на зразок найвищого офіцерського складу, – пояснила я.

– Круто!! Так ти все ж таки моя начальниця, виходить, – розчаровано промовив він. – А я думав, що ми як колеги.

– Щоб по праву називатися моїм колегою, тобі теж треба перебувати в Елітному підрозділі. А в нього, за відсутності магії, точно поки що нікого не брали. Тому якщо захочеш стояти зі мною на рівних, доведеться тобі приректи себе на самоту, та й взагалі дуже сильно постаратися. І доречі, начебто ти раніше і ставився до мене як до начальниці, що змінилося? – вирішила все ж таки уточнити я.