Розділ 4

Нічого не передвіщало халепи

Після довгих нічних розмов з Фумі я дізналася багато нового про неї та її здібності, але найцікавіше те, що вона раптово заявила, що дракони справді все ще можуть існувати, і ми з Томом рухаємося в правильному напрямку, оскільки про них вона зрідка чула від інших тварин поблизу Тінкетських гір і що прилітали вони раніше саме з їхніх найвищих вершин.

Те, що ці створіння все ще можуть жити, мене навіть тішило, але ось те, що вони перебувають дуже високо в горах – засмучувало. Адже до найвищих гряд Тінкетських гір у нашому королівстві нам ще їхати і їхати. Я вже мовчу про те, скільки часу потрібно, щоб спробувати на них зійти.

Ну, що поробиш, Августій ​​не давав чітких вказівок та часових обмежень, тож здається проблем немає. Може, за рік і впораюся, чи навіть менше, якщо, звичайно, на наше королівство раніше не нападуть, тоді звичайно доведеться повернутися раніше, ніж зможу хоч когось знайти.

****

В Альянсі Августій ​​зібрав всіх сильних магів, щоб створити магічний резонанс для зміцнення бар'єру на кордонах королівства. Коли трапляється подвійний повний місяць, а це зазвичай на початку осені всі найсильніші маги королівства здійснюють цей обряд, щоб посилити бар'єр навколо королівства, який встигає ослабнути за рік. Маги три дні резонують свої сили і відтворюють закляття створене ще драконами. Саме в ці повні сили природи доповнюють магію чарівників і бар'єр відтворюється.

Це потрібно для того, щоб захистити королівство від раптового вторгнення, це те, що має виконувати Альянс за умовами контракту з королівством.

****

Вранці ми всі дружно поснідали та поїхали далі. Причому Фумі теж їхала, вона вибрала для себе найзручніше місце для подорожі верхи, це виявилася моя торба.

– «Ну що Фумі, тобі там добре? Не надто трясе?».

– «Куди краще, ніж бігти за вами слідом. Тому я не жаліюся!».

– «От і чудово. Втім тепер я точно знаю, що мене не пограбують, оскільки моя торбинка з живим капканом від грабіжників!», – ми разом з лисичкою посміялися, коли Том почав дивно поглядати на мене. Ще б пак – нічого не кажу вголос, і незрозуміло через що в результаті сміюсь. Можна подумати, що я замислила щось підступне, я б так і подумала, якби була на його місці.

– Що смішного? Не наді мною випадково насміхаєшся? – не витримала його цікавість.

– Не хвилюйся, ти тут ні до чого. Я просто уявила собі обличчя грабіжника, який залізе до мене в торбу, от і стало смішно!

– А, ти туди, здається, цю істоту засунула, га?

– У цієї істоти є ім'я! – розлютилася я на те, як він назвав Фумку.

– Гаразд, не хвилюйся так через це. Не буду я її просто істотою називати, а от коли грабіжник буде лізти до тебе в торбу – свиснеш, я хоч подивлюся на цього бідолаху, що наважився на подібний вчинок, – посміхнувся він.

– Хм... таке враження що я для тебе сама лютість і до мене навіть злодії не можуть підійти, – заявила я трохи образившись. – Та знаєш скільки таких випадків було!

– Ну і скільки? – із сарказмом спитав він.

Трохи подумавши, я все ж таки зрозуміла, що злодії мене швидше за все уникають, але один випадок я таки згадала.

– Один! Точно! Одного разу мене спробували пограбувати! – заявила я.

– І чим це скінчилось?

– Ну, грабіжник здається, пообіцяв мені, що більше не буде ні в кого красти і піде піддослідним для магів. В принципі, волосся в нього вже не так багато залишилося, тому справа залишалася за малим, – зізналася я, і після моїх слів Том одразу ж залився реготом, та й сама я усвідомила, як це все прозвучало.

По дорозі, коли вже темніло, щоб розбити табір, ми заїхали в один ліс. Як тільки перетнули межу де він починався, мене здолали дивні відчуття, чи то страху, чи моє шосте чуття почало мене попереджати про небезпеку. Лисичка теж висунулася з торбинки і почала принюхуватись.

– «Щось трапилось?», – звернулася я до неї, але відповіді так і не дочекалася, мабуть вона не налаштована зараз на розмову зі мною.

Шосте чуття нас на жаль не зупинило, і ми рушили далі в пошуках ночівлі. У глибині лісу була маленька галявина, на якій ми розбили табір. Щільно повечерявши, я лягла спати, залишивши Тома чатувати. При цьому мене дуже почав хвилювати той факт, що довкола була повна тиша. Це ж ліс: тут мають бути якісь тварини, або хоча б ті ж цвіркуни. Навіть нічні метелики на наше вогнище не зліталися не кажучи вже про комарів. Лисиця замість того, щоб спати, пішла на пошуки незрозуміло чого.

На небі був повний місяць, тому, було досить світло. Один місяць наздогнав другий і сховався за нього, тому світили трохи яскравіше, ніж звичайно. От тільки я помітила одну дивну річ. Чи мені здалося, чи це справді так, але наша галявина зараз трохи відсвічує блакитним сяйвом. Я потерла очі і придивилася уважніше, але нічого вже не було.

– «Напевно мені здалося», – подумала я, хоча щось часто останнім часом мені всяке ввижається.

Снилася мені якась гра або навіть бійня, але коли настав ранок, я вже нічого не могла згадати, а натомість моє тіло так боліло, що здавалось, ніби мене вночі хтось і справді побив. Я все ж таки піднялася і глянула на Тома. У нього був моторошний вигляд: під очима сині кола, сам блідий і весь у подряпинах і дрібних ранках, а одяг був брудний і весь у траві та листі.