Пролог: Світ

Минув час. Світ потроху відновлювався. Фантазія знову струмувала його жилами, наповнюючи кожен куточок легкістю, барвами та натхненням. Люди й створіння поверталися до життя, наче після довгого сну. Але не все піддавалося миттєвому зціленню: не кожен зміг прийняти Тана. Йому ще належало заслужити довіру. А може — просто дочекатися часу.

Зниклі створіння, розчинені у безумстві надлишку фантазії, почали повертатися. Повільно, обережно, немов прокидаючись.

Король Баступ Безкінечний знову посів свій трон. Він швидко взяв управління до своїх рук, і місто знову зажило повним життям.

Майлон нарешті отримав ідеальні крила і тепер ширяв високо в небі поруч із Монанакою, залишаючи за собою шлейф іскристих світел.

Грог допомагав мешканцям лісу відновлювати зруйноване: його могутнім рукам сумувати не випадало.

Ілліана вперше за довгий час вдягла просту сукню, а не обладунок воїна. Вона разом із батьком зводила нове королівство — з довіри та світла.

Вероніка та її друзі, за допомогою частинок фантазії, перебудували замок Тана. Він більше не лякав і не тиснув абсурдом — навпаки, у ньому з’явилася ясність. Проте деякі дивні речі вони вирішили залишити: на згадку про абсурдність штучної фантазії. Слоні тепер був із Веронікою всюди. Він став частиною її серця, її дитинства та сили.

У замку й справді відкрили науковий центр, де допомагали дітям і створінням, обділеним фантазією. Вежа Старості залишилася стояти високо в горах. У її вікні, як і раніше, горіло світло — тільки тепер воно не лякало, а кликало. Воно стало маяком майбутнього.

Тан працював із бібліотекарем і магістром магії. Він усе ще не міг користуватися власною фантазією, але знаходив утіху в тому, що допомагав іншим втілювати їхні мрії. Коли він бачив, як діти за вікном літають на сфантазованій повітряній бульбашці, він знав, що зробив правильний вибір. Адже ще вчора вони навіть уявити не могли, щоб вона не луснула. Він вірив: колись і його фантазія прокинеться. Тихо, без шуму. У свій час.

Так минав день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем.

Вероніка оселилася в замку. Вона допомагала порадами, шукала рішення, підтримувала Тана й інших… Вона була близька до розв’язання проблеми з фантазією Тана, але чогось бракувало. Чогось, чого зараз вона зрозуміти не могла. Вона так захопилася вивченням фантазії та цього світу, що встигла перечитати всі книги та манускрипти, пов’язані з цим. Але дедалі частіше в її погляді проступала туга. Не за чарами — за рідним. За тим світом, який вона згадала. За батьками. За домом.

Вона не говорила ані слова. Але й не потрібно було. Все читалося в її очах, у тому, як вона затримувала погляд на заході сонця, в тому, як пригортала до себе Слоні, наче боялася його втратити.

Друзі хвилювалися. Вони шукали спосіб допомогти. Світ розвивався, дослідники досягали неймовірного, але навіть найсильніші з них не могли зібрати стільки фантазії, щоб здійснити єдине бажання — відпустити Вероніку додому.

Наче сам цей світ не хотів її відпускати. Світ, якому вона віддала серце, тепер тримав його в собі.

Так проминув рік.

Королівство готувалося до великого дня — річниці відновлення світу.

На площі перед оновленим замком зібралися всі: герої, створіння, діти, мудреці. Перемішалися пісні, пахощі трав, крила й прапори.

І серед них — Вероніка та її друзі.

Вони стояли разом, як тоді, коли все тільки починалося. І чекали промови короля.

Але на балкон вийшов не король, як чекали всі, а Ілліана.

Вона стояла в урочистому вбранні, й її погляд ковзнув по площі, наче вона шукала щось важливе. На мить її очі зупинилися на Вероніці, загубленій у натовпі серед друзів. На губах Ілліани з’явилася ледь помітна, загадкова усмішка — така, наче все, що відбувається, було частиною давнього задуму.

— Друзі… мешканці цього дивовижного світу, — промовила вона, піднявши чарівний гучномовець, який було чути на весь чарівний світ. Її голос зазвучав м’яко, але впевнено, розлітаючись над головами слухачів. — Сьогодні ми святкуємо день, коли наш світ воскрес… коли фантазія повернулася в серця… коли ми змогли знову мріяти.

Вона на мить замовкла. Люди завмерли в очікуванні.

— Але все це стало можливим лише завдяки одній людині. Її ім’я знають усі. Вона — та, хто пожертвувала собою заради нас. Заради наших мрій. Заради майбутнього. Вона показала нам силу віри. Навчила нас, що навіть у найтемніші часи не можна здаватися. Що справжня сміливість — це не відсутність страху чи слабкості, а вміння просити про допомогу… і давати її.
Натовп слухав у тиші, затамувавши подих. Ілліана продовжила:
— Вона віддала свою мрію — щоб здійснити наші. Вона стала символом дружби, доброти та самопожертви. І так… попри все, вона не змогла здійснити власне найзаповітніше бажання. І це… несправедливо.

У натовпі зчинився рух. Усі знали, про кого йшла мова. Ті, хто стояв поруч із Веронікою, почали дякувати їй, обіймати, хтось просто торкнувся її плеча, аби висловити вдячність без слів.
Вероніка почервоніла й опустила очі. Вона не звикла до такої уваги.

Ілліана глибоко вдихнула й підняла руку, як диригент перед фінальною нотою:
— Сьогодні… я прошу вас усіх — кожне серце, кожну душу — загадати одне, єдине бажання. Хай сам всесвіт почує нас. Давайте разом… здійснимо її мрію. Мрію Вероніки. Мрію — прокинутися.

Натовп ахнув, а потім — наче за командою — тисячі людей і створінь заплющили очі. Площа поринула у магічну тишу.
І в цю мить повітря задрижало. Простір ніби зігнувся, світ почав пульсувати, мов серце, що відчуває кожен подих. З неба посипалися сяючі частинки — мільйони зоряних іскор, що кружляли над головами. Вони почали збиратися навколо Вероніки, ніби притягнуті її душею.

Вона підняла руку й торкнулася однієї іскорки. Та миттєво розчинилася, спалахнувши та ввійшовши в її долоню. І відразу сотні, тисячі інших почали зникати, зливаючись із її тілом, як краплі світла.
Тіло Вероніки стало мерехтіти, втрачати обриси.