Розділ 34: Мрія

Плід м’яко світився в її долоні. Світло тремтіло, наче подих, і відбивалося в очах Тана. Він завмер, наче вперше за довгий час почув те, на що й не сподівався.

Друзі, які досі мовчки спостерігали за всім, раптом підвелися з місць. Жодні ілюзії та хитрощі більше не сковували їхніх рухів. Вони затамували подих, очікуючи, який вибір зробить Вероніка. Історія Плоду Бажання вразила їх до глибини душі. Кожен із них був готовий до того, що вона загадає власне бажання — вона заслужила це як ніхто інший. І вони були б щасливі стати частиною її мрії, допомогти втілити її в реальність.

Але коли вона відмовилася від бажання заради порятунку цього світу — і заради них самих — потрясіння було куди глибшим. Її рішучість, віра, готовність пожертвувати собою — це було щось таке, що може належати лише справжньому герою, тому, хто здатен змінити цілий світ.

І ось настала мить. Усі завмерли, очікуючи, яке ж бажання вона загадає, щоб зупинити хаос. Але чи існує взагалі таке бажання, здатне все виправити? Повернути фантазію? Повернути час назад? Адже це лише тимчасові рішення. Зло, що оселилося в серці Тана, не було просто темрявою — це був біль, перетворений на лють. Його неможливо перемогти магією. Плід не виконує бажань, які несуть руйнування чи шкоду.

Вони вірили в неї. Вірили, що Вероніка, як завжди, щось вигадає.
Але вона… просто простягнула плід назад?

Хіба це не був їхній останній шанс? Не сама надія цілого світу?
— Не треба! — вигукнув Майлон, не в змозі стриматися.
— Навіщо? — більш стримано, але з тим самим здивуванням, прошепотів Грог.

Ілліана теж підхопилася зі свого місця, щоб заперечити, але… замовкла. Вона не розуміла цього вчинку, але знала — Вероніка ніколи не діє, не обміркувавши наслідки. Чи може вона насправді… довіритися Танy? Чи це помилка? Думки вихором крутилися в її голові, але вона залишилася стояти, чекаючи відповіді.

— Вероніко, що з тобою? Тан, це твій черговий жарт? Ще одна гра?! — не витримав Дейв, одразу запідозривши підступ.

Бібліотекар і король, які вперше побачили дівчинку й не розуміли її мотивів, були ще більш шоковані.

Лише Слонозавр залишався нерухомим, лише трохи підняв хвіст, наче щось зрозумів. Він, як ніхто, вірив у Вероніку. Плід тихо світився в її долоні. Його світло тремтіло, наче подих, і відбивалося в очах Тана.

Він завмер. Вперше за довгий час у його погляді майнула якась… майже забута нотка.
— Я й сам здивований, Дейве, — нарешті сказав Тан, приймаючи плід. Зарозуміла усмішка повернулася на його обличчя, але в очах іще плескалося замішання. — Ти не перестаєш мене дивувати, Вероніко. Ти справді дивовижна… Дивовижно дурненька! — сухо й зло розсміявся він, і його голос луною рознісся залом. — У тебе був шанс здійснити свою мрію. Або хоча б спробувати продовжити життя цьому світові. Але ти відмовилася. Заради чого?

— Заради тебе, — спокійно відповіла дівчинка. — Я хочу, щоб ти здійснив свою справжню мрію. Ту, що завжди жила у тебе в серці.

— Здійснити моє бажання?.. — різко перепитав Тан, і його голос здригнувся. Його обличчя скривилося, він хмикнув, але в цьому звуці не було веселощів. — Ну, якщо ти так хочеш… Нехай буде так. У цього світу був шанс затриматися ще трохи, але я можу й пришвидшити кінець. Моя мрія як ніколи близька… Це кінець, — додав він майже з сумом.

Він заплющив очі. Останні слова Вероніки луною звучали в його голові:
«Твою справжню мрію».

Справжню мрію?..
«Але ж це і є моя мрія… Новий світ. Світ, де я, нарешті, знайду спокій… Чи?..»

Усередині все стиснулося. Він хотів інакшого світу… але чи стане він щасливим у ньому? Чи було це його справжнє бажання?

Образи спливли, наче забуті уламки пам’яті: він сам — зовсім юний, безтурботний — грає з іншими дітьми, бігає залитими сонцем галявинами, будує замки з фантазії та сміється разом із тими, хто його приймає. У тому світі було щастя. Для всіх.

Він здригнувся.
— Я ж… такий самий, як вона, — прошепотів Тан. — Я теж просто хотів бути дитиною. Грати. Мріяти. Бути частиною чогось прекрасного. Я хотів мати фантазію… Але цей світ… він не прийняв мене. Ніхто не зрозумів мене...

Він судомно зітхнув. Іскра сумніву пронизала його свідомість… і він поспіхом намагався її задушити.

Він розплющив очі, щоб востаннє глянути на цей світ… і на Вероніку.
Вона стояла, не здригнувшись, широко розплющивши очі. Поруч із нею були друзі. Хтось обіймав її, хтось тримав за руку. Навіть віддавши Плід, вона не залишилася сама. Ніхто не засуджував її. Ніхто не відвернувся.

Чому?.. Хто вона така, щоб у неї так вірили?..

Його погляд впав на Плід Бажання. Серце стислося.
«Я теж хочу таких друзів…»

— Уже надто пізно, Вероніко… — тихо промовив він. — Цей світ ненавидить мене. Я приніс йому занадто багато зла… Забагато страждань. Я зруйнував стільки мрій… Хто пробачить мене? Хто назве другом?..

Смуток раптово обрушився на нього всією вагою. Той самий, що він відчував, коли, будучи дитиною, намагався уявити диво — і не міг. Світ був жорстоким. І він став жорстоким у відповідь.

Цей світ не заслуговує на спасіння, — подумав він і заплющив очі, готуючись сказати останнє слово.

— Я буду твоїм другом, — раптом пролунало голосом Вероніки.

Він здригнувся.
— Я вірю, що ти зможеш усе виправити. І колись люди знову зможуть тобі довіряти. Я допоможу тобі. Я ніколи не відвернуся від тебе, — сказала вона й тихо поклала долоню йому на плече.

Тіло Тана пронизло тремтіння. Її тепло повільно розлилося, ніби розтоплюючи кригу, що сковувала його серце. Воно застукотіло — швидко, живо, наче він знову став дитиною, яка біжить по луках.

Він розплющив очі. Вероніка дивилася йому просто в душу.
Вона справді вірила в нього.

— Яка ж ти… добра… — прошепотів Тан, приголомшений. — Аж бісить… — буркнув він, відвертаючись, щоб вона не побачила, як його очі заблистіли.