Розділ 33: Плід Бажання

Вони увійшли до величезної зали. Склепінчастий простір губився в чорному тумані під стелею, ніби саме небо спустилося сюди й застигло в чеканні.

У центрі зали височіли гігантські колони, що підіймалися вгору й зникали в темряві. Придивившись, Вероніка з жахом зрозуміла — вони були сплетені з скам’янілих змій, які звивалися вічною мукою.

Вітражі вздовж стін піднімалися в нескінченність, викривлені, перекручені, ніби сам простір не витримував тиску, що випромінювався з цього місця.

У кінці зали височів масивний трон, схожий на китайську пагоду. Його краї були усіяні гострими зубами диких звірів, ніби сама сила природи віддала шану цьому чудовиську.

На троні, немов витесаний із каменю, сидів король Баступ Нескінченний. Його очі були порожні й не виражали жодних емоцій. Він застиг, немов статуя.

Поруч із ним, стримано й велично, сиділа принцеса Ілліана. Її обличчя залишалося спокійним, але в погляді була вага — вага того, хто багато зрозумів і надто багато втратив.

Перед троном, на простому дерев’яному стільці, сидів головний бібліотекар. Вероніка побачила його вперше — і завмерла. Вона чомусь чекала побачити людину… але перед нею було фантазійне створіння.

У нього було людське тіло, але з плечей здіймалася довга рептиліяча шия, увінчана мордою ящера. Його очі рухались незалежно одне від одного, ніби кожне жило власним життям. Здавалося, він міг читати одразу дві книги — і, ймовірно, так і робив. На ньому була вільна лілова мантія, що струмувала, мов туман.

Поряд стояли чотири порожні стільці — наче спеціально приготовані для прибулих. За троном височіла величезна фреска: шалене полотно, на якому в абсурдному танці перепліталися звірі, люди, дерева й каміння, а на далекій горі стояла та сама Вежа Старості.

І раптом у залі пролунав голос. Той самий голос. Глибокий, гулкий, такий, що лунав наче звідусіль водночас:

— Радий нарешті познайомитися з тобою, Вероніко. Я багато чув про тебе.

Господаря голосу й досі не було видно. Лише звук, що проникав прямо у свідомість.

— Радий знову тебе бачити, Грогу.
Майлоне… які в тебе миленькі крильця, — з єхидною насмішкою додав голос.

— От гад… — прошипів олень крізь зуби.
— Слонозавре… хм… на жаль, ти граєш не на тій стороні. Шкода.
Дейве, — голос трохи пом’якшав, але не став добрішим, — дякую, що знову привів гостей до мене, — і вибух гомеричного сміху струсонув повітря.

Дейв напружився, його кулаки стиснулися, дихання стало уривчастим. Вероніка, нічого не кажучи, поклала йому руку на плече — як знак підтримки.

— Ти думав, я не знаю, чим ти займаєшся за моєю спиною? — продовжив голос, тепер вже з металевим холодом. — Помиляєшся. Ти був маріонеткою — і залишаєшся нею. Ти досі граєш за моїми правилами.

Я чув твою сповідь. Чув твої благання про прощення. І що з того? Ти знову привів їх у пастку. Знову! — Голос гримнув, мов гроза. — Ха-ха-ха!

Останні звуки відбились луною у вітражах.

— Що ж, — голос став удавано люб’язним, — усе готово до вистави. Займіть свої місця. Як почесним гостям — вам, звісно, перші ряди. Ха-ха-а!

І в ту ж мить, з глухим гулом, із-під підлоги посеред зали піднялася… та сама скриня. Просто з-під кам’яних плит, ніби з самого серця палацу.

Вероніка, не роздумуючи, кинулася до неї, схопила, притиснула до грудей.

— Вона мені більше не потрібна, — хмикнув голос. — Забирай.

Дівчинка поспішно спробувала відкрити кришку… і завмерла. Скриня була порожньою. Порожньою… як зрада.

Від потрясіння вона опустилася на коліна. Серце стислося.

— Усе марно… — промайнуло в її голові. Тан вже заволодів Плодом. Тепер він просто знищить цей світ, її друзів, її саму… То навіщо вона взагалі з’явилася в цьому світі? Чия вона фантазія? Питання, здавалося, так і залишаться без відповідей.

— Ах ти ж паскуда! — не витримав Майлон. — Досить цього цирку! Виходь і борися! Чи ти боягуз? Ховаєшся за своїми тупими потворами?

— Ого… — хмикнув голос. — А ти набрався сміливості. Але всьому свій час, малюче. Гостям не слід грубіянити в чужому домі… Але гаразд. Прощаю тебе — цього разу. Бо наступного вже не буде.

— Займіть свої місця, і ми почнемо, — сказав голос вже без жодної усмішки.

Не в змозі чинити спротив — надто багато очей, надто велика загроза — друзі сіли на стільці поруч із бібліотекарем. Слоні ліг біля Вероніки. Простір, здавалося, знову застиг, затамувавши подих… перед початком чогось значно страшнішого, ніж усе, що було досі.

Король, принцеса й бібліотекар сиділи мовчки, немов скам’янілі. Жодного руху, жодного зітхання — ніби їхня воля була скута невидимими пута́ми або затуманена чарами.

— З вами все гаразд? — обережно запитала Вероніка, але відповіді не пролунало.

— Ти розшифрував манускрипт? — звернулася вона тоді до Тана, чий голос вони чули, але самого так і не побачили.

— Саме так, — відгукнувся він. — І я з радістю поділюся з вами його змістом. Історія… вкрай захоплива.

У цю мить він з’явився. Вийшов із тіні, ніби сама темрява набула плоті. І відразу в залі спалахнули сотні — ні, тисячі — свічок, мов зорі засвітились на стінах, освітлюючи постать володаря голосу.

Він вийшов на балкон над залом під звучання величного органу, чий звук наповнив простір тривожною урочистістю. Високий. Стрункий. Його очі — глибокі й крижано-холодні, мов океан. Обличчя — майже досконале, ніби висічене з мармуру. Він усміхався, але в погляді панувала порожнеча.

На голові — золота корона, прикрашена символами, що безупинно змінювалися, перетікали один в одного, спалахували й переливалися, наче живі. Одяг — чорний, як сама ніч, поглинав світло. А в руці він тримав сяючий кулястий об’єкт — мініатюрне сонце, що ширяло над долонею й освітлювало його посмішку.

— Нарешті... цей день настав, — майже пошепки мовив він, дивлячись на сяючий шар. — Сьогодні я здійсню свою мрію.

— Це він… Плід Бажання, — тихо прошепотіла Вероніка.