Розділ 32: Лабораторія

Нарешті вони дісталися дверей, вкритих незрозумілими символами. Дейв знову витягнув Горн і приклав його до ручки. Пролунав приглушений шепіт, і двері повільно відчинилися.

Вони увійшли в довгий коридор. Ліворуч крізь високі вікна пробивались слабкі сонячні промені, розсіюючись у щільному тумані. Вперше стало ясно, що назовні лише починається день. Світло різонуло в очі, і всі мимоволі заплющилися. У ніс ударив різкий запах гнилі та сірки. Усередині було ще холодніше, ніж у темниці.

— Видовище вам точно не сподобається. Намагайтесь менше дивитись по боках і рухаймося швидше, — тихо попередив Дейв. — Вибач, Грогу, що доводиться повертатись сюди знову.
— Це виробничий комплекс, — пояснив Грог. — Тут Тан вирощує своїх чудовиськ в інкубаторах.

Вероніка помітила на стелі серед клубів туману переплетення труб. У деяких із них повільно текла густа прозора рідина, а в інших — схожа, але з блакитним відблиском. Праворуч, у напівтемряві, виднілись масивні скляні капсули — вертикальні й горизонтальні. Вероніка відчула, як страх стиснув їй груди, й поспішно відвернулася. Майлону пощастило менше — він устиг помітити дещо таке, від чого ледве не закричав, і тільки інстинкт змусив його прикрити рот копитцями.
— Я ж попереджав не дивитися, — зітхнув Дейв.

Вони пришвидшили крок, пройшли довгим коридором і зупинилися перед важкими дерев’яними дверима з металевими накладками. Поверхня дверей була вкрита символами й прикрашена абсурдними малюнками, зміст яких залишався незрозумілим. Цього разу двері піддалися звичайному натиску на ручку.
— Обережно, — прошепотів Дейв і штовхнув двері.

За ними відкрилася зловісна кімната, занурена в тьмяне, майже потойбічне світло. Вікна були завішані чорною тканиною, стеля губилася у густих тінях. Уздовж стін стояли дивні прилади та стелажі з пробірками й колбами. Над головами тягнулися мідні труби й скляні посудини з напівпрозорими істотами всередині — вони нагадували пуголовків, що рухалися в хаотичному танці. Усі вони тягнулися до центру зали, де височів велетенський прилад.

Його діаметр сягав трьох метрів, і він виходив за межі стелі. Увесь він був вкритий старовинними символами. Мав складну систему керування з безліччю важелів і перемикачів. У його скляній частині час від часу спалахували кольорові спалахи.

Біля стіни праворуч стояли два столи. На одному лежала розгорнута книга, чиї рядки безперервно рухались і переливалися, мов чорнило у воді. На другому височів металевий каркас, схожий на кокон — у ньому, судячи зі слідів, нещодавно хтось перебував.
— Ось де він творить свої жахливі експерименти… — з огидою прошепотів Майлон, намагаючись нічого не зачіпати.

На полицях стояли банки з очними яблуками, іклами, пір’ям і кристалами, а в повітрі гудів низький, вібруючий звук — ніби сама лабораторія була живим, дихаючим організмом.

Увесь зал був розділений на секції щільними білими тканинами. Повітря тут ніби застигло — пахло ліками, пилом і чимось металевим. Друзі обережно й майже беззвучно просувалися вперед, відсуваючи завіси. Наприкінці зали вони натрапили ще на один довгий стіл і наблизилися до нього. Поверхня була завалена хаотично розкиданими папірцями, уривками записів і клаптиками пергаменту.

— Подивіться! — вигукнула Вероніка, вказуючи пальцем. — Ці символи… вони схожі на ті, що були на скрині!
— Невже їм вже вдалося розшифрувати все?
— Але де ж усе інше? Де сама скриня? Де бібліотекар? — насупився Майлон.
— Ми… запізнились? — з тривогою запитав Грог.

Відповіді він не отримав — двері лабораторії зі скрипом відчинилися, і всередину хтось увійшов.
— Ховаємося! — прошепотіла Вероніка.

Вони стрімко метнулися вбік і сховалися за масивним казаном біля стіни. Проблема була в тому, що сховати Грога — справа не з легких. Він застиг, намагаючись не дихати, кидаючи тривожні погляди в пошуках хоч якогось укриття.

До лабораторії увійшли двоє істот — людиноподібні носороги в чорних важких обладунках. Вони несли між собою величезну скриню. Не поспішаючи, пройшли до столу, обережно поставили вантаж і ліниво оглянули приміщення. Один з них на мить затримав погляд на Грозі, що застиг біля столу. Буркнувши щось нерозбірливе, обидва носороги байдуже відвернулися й продовжили вовтузитися зі скринею, наче їх зовсім не здивувала його присутність.

Грог стояв, не вірячи своїм очам.
— Треба забиратися звідси, — прошепотів Дейв. — Тут є потаємні двері.

Вони безшумно проповзли вздовж стіни, відсунули одну з високих шаф, за якою ховався вузький прохід, і один за одним зникли в ньому. Останнім, ледь протиснувшись, увійшов Грог.

Коридор, у який вони потрапили, був дивно викривлений — стіни йшли під кутом, вікна мали химерні форми, а сонячне світло проникало крізь вітражі, кидаючи на підлогу кольорові плями. Свічки в залізних тримачах продовжували горіти яскраво, ніби ніч ще тривала.

По обидва боки коридору стояли чорні статуї химерних істот із тілами звірів, ніби виліплених із нічних кошмарів. Їхні скляні очі пильно стежили за кожним кроком гостей, ніби вичікуючи момент для нападу.
— Мені це місце зовсім не подобається… — прошепотів Майлон, вгинаючи голову в плечі.
— Тут взагалі немає приємних місць, — похмуро зауважив Дейв.
— Але схоже, цього разу твоя зовнішність тобі допомогла, — сказала Вероніка, поглянувши на Грога.

Усмішки ледь торкнулися вуст друзів.
— Це були замкові вартові. Схоже, вони прийняли тебе за одного з них, — додав Дейв.
— І що тепер? Куди йти? — усе ще насторожено спитав Майлон.
— Я… я не знаю. Я був тут лише раз. Знав тільки про цей прохід…

Довго гадати не довелося.

У кінці коридору раптово розчинилися масивні двері, прикрашені барельєфами тих самих химерних створінь. Із-за них долинув гучний, низький голос:
— А я вже зачекався.

Друзі здригнулися й рвонули назад, але в ту ж мить статуї з обох боків із глухим звуком зістрибнули з постаментів, перегородивши шлях.
— Куди ж ви? Вже все готове. Чекаємо тільки на вас… — повторив той самий голос, розкотистий, мов грім.