Розділ 31: У темниці

Вероніка повільно розплющила очі. Перше, що вона побачила — Майлона, який забився в куток. Він тремтів і тихо скиглив, ніби втратив усе, що було йому дороге. Один за одним прокидалися й інші.

— Ось і все… Кінець наших пригод, — з гіркотою прошепотів оленятко, побачивши, що решта прокинулися.

Вони озирнулися. Кам’яна кімната була сирою, з товстими стінами, порослими пліснявою. Їх замикали іржаві ґрати із важкого заліза. Жодного променя сонця не проникало сюди — лише самотнє полум’я свічки в коридорі за ґратами тремтіло на стіні, відкидаючи довгі тіні.

Вони опинилися в темниці під замком.

Слоні схопився і хотів було вдарити по ґратам хвостом, але...

— Не треба, друже. Я вже пробував. Нічого доброго з цього не вийшло, — глухо сказав Майлон.

Друзі помітили, що в нього зламаний один ріг, а край опалений.

— А де Дейв?.. — тривожно спитала Вероніка, підвівшись на ноги.

— Його немає, — відповів Майлон, опустивши очі. — Я заходив у кімнату останнім… Здається, він так і не зайшов до неї. Він залишився зовні.

— Значить, він на волі?.. Тоді ще не все втрачено! — в голосі Вероніки майнула надія.

Але Ілліана погасила її одним холодним зітханням:

— Я б не раділа. Я… Я не впевнена, але, здається, я бачила, як він… сам смикнув важіль зовні. Перед тим, як двері зачинилися.

— Ні… Цього не може бути! — Вероніка здригнулася. — Тобі здалося! Ти спала… це був сон!

— Хотіла б я, щоб це був сон, — тихо сказала принцеса. — Я знаю, тобі важко повірити, але така жорстока реальність. Цей світ вже не той.

— Але ж він боровся поруч із нами! — почала тремтячим голосом захищати друга дівчинка. — Він ніколи нас не покидав!

— Він просто вів нас у пастку, — з гіркотою додала Ілліана. — Це все моя провина. Я, як старша й досвідченіша, мала б помітити ці дрібниці. Він завжди знаходив дорогу, навіть коли ми її губили. Він знайшов колодязь і сам нас туди заманив. Недарма його не прийняв лабіринт. Хоч це й здавалося неможливим, ми вирішили, що це збій.

— А як же Майлон? — спитала Вероніка.

— Я тут ні до чого, — поспішив виправдатися оленятко. — Він мене потягнув за собою, вчепившись гілками.

— Але ж він не знав, де міст, — продовжувала знаходити виправдання дівчинка.

— Можливо, він просто добре маскувався, знаючи, що ти сама його рано чи пізно знайдеш. Я теж хочу, щоб це були лише здогадки, — відповіла дівчина-лучниця.

Вероніка опустилася на коліна, втупившись у холодну кам’яну підлогу. У її голові вихором крутилися думки.

Як він міг? Чому?..
Він був моїм другом…
Я довіряла йому…

Зрада — це те, чого вона аж ніяк не очікувала, ще й будучи так близько до мети. Це виявилося найважчим випробуванням на всьому її шляху — і вона з ним не впоралася. Її віра в друзів була непохитною. Той, хто боровся з нею пліч-о-пліч увесь цей час, виявився зовсім іншим. Як тепер довіряти комусь? Як відновити віру? Що тепер буде? Що робити далі? Безліч питань — і жодної відповіді.

Друзі кинулися до неї, щоб обійняти, втішити, повернути в реальність, хоча й самі були розбиті.

— Твоя сумка… — раптом прошепотів Майлон, озираючись. — Її немає.

Вероніка метнулася до стіни, обнишпорила кожен куток, але — сумки справді не було.

Бездонна сумка, а з нею і надії — зникли.

— Він… він її забрав, — прошепотіла Ілліана.

Здавалося, надія згасла. Без сумки, без виходу, без віри… Кімната раптом стала ще холоднішою, і навіть свічка в коридорі, здавалося, почала гаснути.

Вони були переможені.

І найстрашніше — зраджені.

Так, майже в повній темряві, друзі продовжували сидіти на вогкій підлозі, мляво підтримуючи розмову — лише б не збожеволіти від навали похмурих думок.

— Ми не повинні здаватися, — тихо, але з твердістю в голосі промовила Ілліана. — Поки ми живі — жива й надія. Ми зобов’язані спробувати все, що тільки можливо. Давайте пошукаємо вихід. Може, тут є таємний прохід… або спосіб позбутися цієї решітки.

Слова принцеси трохи надихнули їх, і хоч без особливого ентузіазму, але всі взялися обшукувати приміщення — шарили по стінах, перевіряли підлогу, намагалися зрушити камені. Грог намагався прорити дірку своїми кігтями, але стіна була наче зі сталі. Слоні спробував зменшитися і пролізти між іржавими прутами, але ті були надто товсті й щільно прилягали одне до одного. Тан усе передбачив. А Дейв… він знав про їхні здібності. Кожного з них. І, схоже, усе розрахував заздалегідь.

Тоді слонозавр витягнув хобот, загострив його і обережно зняв зі стіни ту саму свічку. Він простягнув її в камеру. Стало трохи світліше… але лише в кімнаті, не в їхніх душах.

Минав час. День це був чи ніч — вже ніхто не знав. Тут, у глибинах підземелля, час утратив сенс.

— Дякую, що були зі мною, — раптово прошепотіла Вероніка. — Що підтримували мене… вірили в мої божевільні ідеї. Пробачте, що втягнула вас у все це…

— Про що ти говориш? — з м’якою усмішкою заперечила Ілліана. — Ти дала нам надію. Завдяки тобі ми не сиділи склавши руки, а боролися. Якби не ти — ми б навіть не зустрілися. Ці пригоди і знайомство з тобою… стали найціннішим, що траплялося зі мною.

— Вона права, — підтримав її Майлон. — І я теж радий, що опинився тут. Хай я й не найсильніший, але я був з вами. Я намагався бути корисним. Якби я був сильнішим…

— Ні-ні, Майлон, ти зробив дуже багато, — швидко сказала Вероніка, підводячись. — Якби не ти, цього шляху взагалі б не було. Ти сміливіший за багатьох, кого я знала. Ти завжди був поруч. Я вдячна кожному з вас…

Вона обійняла хобот Слоні, який несподівано ніжно обвив її у відповідь. Ілліана та Грог усміхнулися. Майлон змахнув сльозу.