Розділ 30: Біля замку

Вони ступали обережно, ніби кожен крок міг обірватися в порожнечу. Під ногами нічого не було видно — ані дошок, ані мотузок, ані каменю. Лише вітер пронизував простір, тріпав волосся й свистів у вухах. Один за одним, наче по нитці, герої перетнули каньйон і ступили на тверду землю по той бік.

Спочатку здавалося, що тут усе так само, як і раніше — ліс, каміння, прохолода. Але щось було не так.
— Відчуваєте? — прошепотіла Ілліана.
— Тут... інакше пахне, — зауважив Дейв. — Не так, як у горах. Щось... старе. Гниле. І... солодке?
Майлон втягнув повітря носом і здригнувся.
— Ніби тут хтось сто років поспіль пив вино, а тепер спить десь у кущах, — пробурмотів він.

Навколо них почав змінюватися ліс. Дерева стали нижчими й покрученими, з товстими, вкритими мохом стовбурами. Їхні гілки тяглися назустріч, ніби хотіли схопити. Листя було багряним і чорнильним. Під ногами хлюпала волога земля. То тут, то там виднілися дивні, змієподібні корені, що звивалися самі по собі, мовби у напівсні. За кілька кроків дерева зникли зовсім, і вони йшли вже по виноградній плантації. Виноградні лози згнили, а ягоди перетворилися на сухофрукти.

— Ми на території замку… — сказав Грог. — Це вже його земля. Я її пам’ятаю… хоч і хотів забути.

— Тоді все може бути пасткою, — тихо мовила Вероніка. — Йдемо повільно. Ніяких різких рухів. Ніяких гучних звуків. І тримаємося разом.

Вони рушили вперед стежкою, що проявилася перед ними сама собою. З кожним кроком замок ставав усе ближчим.

І раптом...

— Зупиніться! — крикнула Ілліана й підняла руку.

Перед ними, за кілька метрів, просто на стежці з’явилася постать. Висока, закутана в темний плащ із каптуром, з-під якого не було видно обличчя. Вона з’явилася, як тінь, і просто стояла.

Ніхто не ворухнувся. Жоден листок не здригнувся. Навіть вітер, здавалося, затамував подих.

— Ласкаво просимо, мандрівники, — прогримів голос з-під каптура. — Перш ніж пройти далі, подумайте. Чим ви готові пожертвувати, аби здобути те, за чим прийшли?

Слова луною відбилися від скель. Постать зникла так само раптово, як і з’явилася — наче розсипалась на порох або розчинилася в тумані. Друзі переглянулися. Мовчанка була гнітючою — кожен відчував, що попереду на них чекає не просто ворог, а сама суть кошмару цього світу.

— Що це було? — крізь зуби спитав Майлон.

— Це була його тінь, — похмуро відповів Грог.

— Якщо він намагається нас залякати, то в нього нічого не вийде, — рішуче сказала Вероніка. — Я точно знаю, чого хочу.

Після цих слів дівчинка рушила вперед — так само впевнено, як завжди.

Вони йшли вузькою стежкою. Каміння під ногами було холодним, земля слизькою, а в повітрі висів запах вогкості й чогось прадавнього. Йшли довго. Нарешті стежка розширилась і вивела їх до стін замку.

Високі, немов спрямовані в небо, стіни виглядали загрозливо й похмуро. Порослі густим мохом і обвиті колючими лозами, вони здавались не просто стародавніми, а й просякнутими прокляттям і часом. Стіни були складені абияк — ніби з усього, що коли-небудь траплялося під руку: уламки цегли, шматки каменю, обпалена глина, уламки мармуру й навіть злиплий цемент.

Але найжахливішим було не це. Стіни були ніби живими. Вони ледь помітно пульсували. Із кожним ледве відчутним скороченням із тріщин сочилась крапля густої темно-зеленої рідини. Отрута. Вона стікала вниз по стінах, лишаючи гнилі сліди на землі, від яких в’янула трава і зникали комахи.

— Не підходьте близько, — попередила Вероніка. — Стіни отруєні.

Вона дістала зі своєї бездонної сумки чарівну пружину.

— Грог, бери Майлона і стрибай першим. Потім Дейв. Ми з Ілліаною і Слоні будемо останні.

Ніхто не став сперечатися — всі беззаперечно послідували її вказівкам.
Першим приземлився Грог. Скрутившись в пружний клубок, він м’яко впав на землю. Із його пухнастої кулі вибрався Майлон.
— У тебе просто чудова шерсть, Грогу, — усміхнувся він, струшуючи пил. — Колись, коли мої крила стануть потрібного розміру, я й сам зможу долати такі перешкоди, — додав він, мрійливо дивлячись у небо.
Слідом опустився Дейв. Його падіння пом’якшили гілки, які він розпустив із рук, наче крила.
Останніми спустилися Ілліана й Вероніка верхи на Слоні. Слонозавр знову розкинув вуха, перетворюючи їх на подобу парашута.
— Усі цілі? — спитала Ілліана, поки вони ще були в повітрі.
Усі дружно кивнули.

Вони опинилися в невеликому мертвому саду перед замком. Покручені дерева, ніби згорблені від болю, тягнули суччя до неба. Квітів не було, трава була чорною і сухою, як попіл. Вітер шепотів слова, яких ніхто не хотів чути.
У центрі саду стояла висохла статуя дівчини із заплющеними очима. Поряд — розбитий фонтан, з якого витікала не вода, а чорна, в’язка рідина. Вероніка підійшла до статуї й ледве торкнулася каменю, як та затремтіла, й по її поверхні пробігли тріщини. Але замість того, щоб розсипатися, вона раптом засяяла м’яким світлом, і на мить дівчинка почула чийсь голос — тихий, сумний:
— Врятуй нас… Врятуй фантазію…
— Що це було? — тривожно спитала Ілліана.
— Я… не знаю, — прошепотіла Вероніка. — наче всі речі, які створив Тан у своїй лабораторії, просять про допомогу.

У цей час, десь усередині, за цими замковими стінами, Тан спостерігав. І посміхався.
— Дивно, що нас ніхто не зустрічає. Ні охорони, ні пасток... Наче Тан нас чекає, — з тривогою мовила Ілліана.
— Ну, це не так вже й погано, — з легкою усмішкою відповіла Вероніка. — Я б зовсім не хотіла знову зустрічатися з його монстрами.

Вона озирнулася на інших.
— У будь-якому випадку, нам потрібно знайти вхід до підземелля. А вже там — головного бібліотекаря. Давайте оглянемося. Можливо, вдасться знайти таємний хід, тунель… або хоча б якусь підказку, де шукати.
— Сюди! — раптом покликав їх Дейв. — Дивіться, тут старий колодязь. Схоже, води в ньому давно немає. Можливо, внизу є прохід? Я можу спуститися на ліанах і оглянутися.
— Чудова ідея, — зраділа Вероніка. — Але будь обережний.